5

Недобрий запах змусив її покинути темряву, що панувала у голові. Свідомість почала потрохи прояснятись. Феліція одразу збагнула, що знаходиться у машині, верхній одяг був розстебнутий. Вона побачила незнайомця, що закривав баночку з темного скла та перебирав вміст дещо схожого на аптечку. Він був спокійним та врівноваженим, глянув на неї, наче відчув її пронизливий погляд шкірою.
— Що ви зі мною зробили? — голос її тремтів.
— Врятував від непритомного стану, — відповів чоловік, захлопуючи чорну коробку.
— А люди?
— Вони повірили, що я вас знаю, — глянув у сторону торгового центру, де була метушня, як завжди.
— І часто ви такі схеми провертаєте? Крадете дівчат, які непритомніють?
— Дайте подумати, — він поморщив лоба, — ви сьогодні десята, збиваюсь з графіком, треба ще дві, — у його голосі почувся награний відчай, співбесідник зітхнув, поглянув у сторону, наче зовсім не помічав настрою Феліції.

Її все напружувало. Вона була ладна стрибнути на нього кішкою та випустити кігті близько очей, щоб налякати, або залишити декілька подряпин на обличчі, щоб текла кров, щоб нахаба заспокоївся. Декілька секунд незнайомець ігнорував її, крутячи перстень з темним каменем на пальці. Фелі фиркнула, привертаючи увагу.
— От, — він показав на вхід до торгового центру, — білявка, наче не погано, що ж у моїй колекції вкрадених дівчат, буде пречудовим екземпляром, — мрійливо зітхнув він, — яка краса…
Феліція навіть не дивилась на «жертву», вся її увага була зосереджена на ньому, відчувала небезпеку у кожному русі незнайомця, напівтьма у машині зовсім не викликала позитивного настрою.
— Це зовсім не смішно, — прошипіла вона, — це…
— А що ви хотіли? — перебив її він, нарешті глянув на Феліцію. — Щоб я покинув вас у торговому центрі, коли ви впали мені майже в руки?
— Ніхто так не підкрадається…
— Ви дуже були бліді, пані, а це може говорити про багато чого: можливо у вас серцевий удар, а я пройду повз і ви помрете…
Її не влаштовувало, що чоловік перебиває, а думки в голові мішались. Феліція склала руки на грудях, думаючи, як можна скоріше чкурнути з цієї машини. Останні слова його зовсім вивели дівчину із себе, тому вона почала кричати.
— Ви себе чуєте? Несете нісенітницю з таким серйозним виглядом!
— Звісно чую, уявіть собі я ще й формувати думки вмію та їх осмислювати, — легка посмішка, — робити аналіз, знаєте.
— Дуже смішно, відпустіть мене звідси! — Феліція спробувала відкрити дверцята, ті не піддавались, були наче непохитною стіною.
«От зараза, я тобі зараз влаштую, — подумала вона, — будеш радіти, нахаба».
Дівчина почала тарабанити по склу, але тільки добилась того, що незнайомець вхопив її зап’ясток та уважно вдивися в нього, ніби щось можна було побачити на тендітній шкірі.
— Боляче! — намагалась звільнити руку. — Відпустіть!

Втім його пальці зжались ще сильніше від чого вона ойкнула.
— Там синяк скоро буде, відпустіть, кажу!
Ще кілька рухів і все марно. Незнайомець наче заворожений дивився на її п’ясток, декілька разів моргнув. Здивування на його обличчі чимось навіть налякало Феліцію. Серце ще дужче почало битись, коли їх погляди зустрілись.
— А тепер серйозно, пані, звідки ви знаєте про існування вампірів та перевертнів? — мовив він льодяним голосом.
— Що? — вирвалось у неї. — А-ну повторіть…
— Вампіри та перевертні, — він знову вхопив її за руку, — ось тут є мітка, ви її побачити не можете, але цю речовину я можу добре розрізнити, люди її не сприймають.
— Якась нісенітниця, там нічого немає!
Дівчина поглянула на свій п’ясток, який нічим не відрізнявся від другої руки: все чисто, просвіт судин під тонкою та ніжною шкірою, ані подряпин, ані шрамів чи ще якихось причуд.
— Цікаво, — хмикнув він, — але ви ж знаєте, по очах бачу, відчуваю роботу вампірів над вами.
В горлі все пересохло. Пазл складався, показуючи картинку.
— Тобто я не божевільна… І ті спогади правдиві? — голос місцями тремтів.
Напевно, кожна людина б сказала: «Це все дурня ті вампіри, їх не існує», та ще б дужче почала тарабанити у вікно, намагаючись вибити його та втекти. Але… Феліція зіставила останні події, свої дивні сни та відчуття і наче містична пелена спала перед її очима, таємниця відкрилась та не було якого сильного здивування, не хотілось кричати, а просто розібратись. Вона зітхнула, заспокоїлась.
— Спогади? — він насторожився, навіть не помітив підлітків, що крутились недалеко біля машини. — Які?
— Я пам’ятаю той весь дивний вечір, майже всі розмови, те, як тієї ночі мені було погано та суглоби викручувало, а ще хтось аж до ранку був у кімнаті, а потім туман, який розвіювався поступово, тоді все аж згадалось… — благати її до відповіді не довелось, всі слова самі наче вистрибнули з вуст.
— Цікаво-цікаво, — задумливо промовив він. — Ще б в усьому розібратись.
— А ви…
— Мене звати Алан. Я відчув ваш страх та занепокоєння, — він поглянув на співбесідницю, — дуже сильні емоції, не помітити їх було неможливо серед натовпу. Дуже чіткий слід та запах.
Темні очі дивились на неї з цікавістю, легка посмішка скоріше була натягнутою маскою, знаком для неї, що хвилюватись не варто. Врешті решт його дістали тінейджери і чоловік поглянув на них. За хвилину їх вже не було близько. Феліція відчула як пройшлись сироти по тілу.
— Ви один із них? — голос її тремтів, вона опустила погляд на своє взуття не бажаючи дивитись на привабливого незнайомця.
— А як пані вважає? — голос був спокійним, навіть добрим.
Втім, нові обставини розпалили вогонь тривоги в її душі. Феліція не знала куди дітись. Знати про вампірів — півбіди, ще більша халепа — спілкуватись з одним із них в просторі де не можеш втекти. Геройство змінилось страхом, тепер вона не чорна кішка, а маленьке кошеня, що втратило маму.

«Фелі, — хотілось ударити себе по лобі, — вічно ти пригоди найдеш на свою голову багатостраждальну. От треба було вдома сидіти, серіал дивитись, а не йти у торговий центр, наче тобі хтось медом намазав. Він тебе тепер точно не відпустить, а можливо жарти про колекцію дівчат — правда?»
— Над вами була пітьма, я бачила її, — вона не підіймала очей, застигнула в одній позі, поринула у вир думок та емоцій, втім через декілька секунд щось змусило дівчину поглянути на Алана.
На мить його обличчя виглядало настільки здивованим, що чоловік зціпенів. Феліції знову здавалось, що те, що відбувається з нею — сон або уривок якогось фільму. Все виглядало настільки реалістично і ні. Все зіткане із протиріччя.
— А зараз?
— Не бачу.
— Хм…
— Так що зі мною? — вирішила все ж поставити всі крапки над «і».
— Над вами була робота вампірів, мені потрібно знати повністю ваші спогади, щоб відтворити картину, але… Це якийсь нонсенс. Зазвичай ті, кому стирають пам’ять не приходять до тями як ви. Таке відчуття, наче здібності їх на вас не подіяли, або ті, хто підчищали за собою сліди робили це зовсім погано.
— Тому я і вважаю себе божевільною?
— Можливо.