4

Останні декілька днів для неї були маревом божевілля, що наче темною вуаллю окутало голову, думки, а згодом все тіло. Феліція відчувала себе у невидимому коконі. Більше вона не бачила ані дивних снів, ані ниток біля оточуючих її людей. Сумніви ще дужче їли мозок, та й вона не знала куди вже дітись від них. Допомагало хоч трохи навчання, на роботі дали вихідні. Давід опускав погляд та говорив, що вона нажалілась йому у вечір корпоративу, що їй погано, тому він вирішив дати тиждень на відпочинок. Феліція стала відлюдьком. Одразу після занять — додому, боячись, що створіння темряви будуть переслідувати її. Рена, дивлячись на це, покрутила пальцем біля скроні, мов Фелі сходить з розуму й зітхнула, бо у самої було клопоту багато. Рани на шиї подруги зникли на наступний ранок, магічним чином. Згадуючи ці обставини дівчина це дужче переконувалась у побічці від алкоголю чи у психічному захворюванні.

Все змінив звичайний, зимовий четвер у котрий вона вирішила після пар зайти у торговий центр. Наближався день народження матері, тому потрібно було обрати подарунок та прикупити новий одяг. Феліція була похмурою, адже погано написала контрольну, бо з останніми подіями втратила концентрацію. Сьогодні їй було особливо моторошно, світ здавався все дужче темним, а невидимий кокон — тіснішим. Скупчення людей дратувало, серед них дівчина бачила багато пустоти, сірості, рідко око зачіплювалось за щось різнокольорове.
«Справді, записатись до психіатра, чи що? — промайнула думка. — Можливо це шизофренія або мені підсипали на вечірці якийсь препарат?»
Думки перервались, спутались. Щось змусило її поглянути в сторону. По шкірі промайнув морозець. Серед сірості, вона побачила темний силует над головою якого була біла сфера. Феліція відвела погляд, замружила очі.
«Ні, це не реально, — прошепотіла вона, важко дихаючи, — тобі просто здалось…»
Знову поглянула на незнайомця, силует мимоволі спав, ніби хтось відключив режим спеціального зору, що допомагає побачити приховане. Це був високий чоловік з довгим, темним волоссям, що йшов повільно по торговому центру в її напрямку. Обличчя його було спокійним, наче йому було байдуже на оточуючих. Дорогий одяг говорив про хороший статок. Вона відчула холод ще дужче, але водночас задихалась. Серце забилось шалено, коли їх погляди зустрілись.
Феліція збагнула, що в роті пересохло. Ще ніколи вона не відчувала настільки великого страху, бажання втекти та сховатись. Руки тремтіли, а на лобі виступили капельки поту. Кокон навколо неї став ще тіснішим, почав наче душити, проникати у свідомість білим туманом, окутувати нутрощі, викликати нудоту.
«Це все дурня, — повторювала у думках, — дурня…»
Тільки слова збивались, бо розум не витримував напруги. Вона побачила, що незнайомець помітив її та поморщив лоба. Рука потягнулась до кишені зі смартфоном, але той вислизнув та впав на підлогу. Фелі нагнулась, відчуваючи важкість, перед очима все темніло. Коли вона піднялась, то незнайомець вже був ближче, зацікавлено роздивлявся її. Склалось відчуття, що серед людей вони стали непомітними, тому що ті йшли собі та йшли у справах зовсім не звертаючи уваги на дивного чоловіка.

Він наближався. Феліція сховала телефон назад, забувши, що хотіла зателефонувати Рені на всяк випадок. Вона почала відходити у сторону, ноги, здавалось не тримали зовсім, тіло не хотіло слухатись. На якусь секунду-другу всередині неї все завмерло, а потім прийшов рятівний приток сил. Ступила декілька кроків назад, втративши з поля зору дивака, почала подумки благати небо, щоб він пішов до виходу, опинився деінде тільки не біля неї. Хвилина. Ще одна.
«Фух, — видихнула подумки, — пішов… Що це було?»
Страх нікуди не дівся, лиш тривожним клубочком у животі засів. Феліція ледь не підскочила та скрикнула від несподіванки, коли хтось вхопив її за ліктя.
— Пані, — голос був оксамитовим, окрім нього в цей момент вона нічого не чула, — вам погано? Ви дуже бліді та й дихаєте важко.
Вона повернула голову. То був він. Посмішка, скоріше, була хижою, аніж привітливою. Дівчина поглянула на його долоні, тремтячи. Незнайомець тут же розслабив хватку та відійшов на декілька кроків. Люди у торговому центрі гомоніли: хтось йшов з кавою у руках, ось, щаслива родина йде у кіно, а там мати з дітьми виходить з супермаркету, неподалік сиділа молодь на диванчику… Але ніхто не помічав їх. Наче не було пронизливого охкання, яке особисто для неї було голосним, зовсім нічого не існувало.
— Що з вами, пані? Ви мене чуєте?
Зустрівши погляд темних очей, Феліція знепритомніла.