3

Рена дрімала поруч на кріслі біля ліжка. Феліція застогнала від головного болю, ледве розплющила очі, намагаючись піднятись. Все здавалось примарним та чудернацьким. Світ був у сірому тумані, що подекуди переливався то фіолетовим, то червоним відтінком, а біля подруги зовсім біло лячно глянути — її голова та тіло були оповиті тонкими нитками. Хрип вирвався з її горла, голова закрутилась, та Феліція знову втратила свідомість. Після темряви, як завжди, з’явились силуети.
 «Обережніше, — мовив чоловік, — не дрова у мішку несете, а все ж живу людину».
Потім знову був гаркіт чийогось голосу, шум вулиці, звук феєрверків та радості, який закінчився нестерпним болем. Вона добре пам’ятала, як кричала час від часу від пекучого відчуття у грудях, наче хижак їх кігтями розривав.
«Ініціація розпочалась? — голос був задумливим. — У вампіра?»
«Вампіра, — пролунало відлуння у думках. — Вампіра».
Світ знову ставав кольоровим, подруга ще дрімала, не здогадуючись про дивне видіння Феліції. Сили якось знайшлись самі по собі. Дівчина змогла встати, хоч і ноги тремтіли, але все ж, дібралась до ванної кімнати.
«Зійшла з розуму», — подумала вона, як тільки побачила себе у відображенні дзеркала.
Блідий двійник віддзеркалення дивився на неї втомлено та приголомшливо, потім з’явився страх, ноги підкосились та Феліція опинилась на невеличкому килимку, підлога була прохолодна, але дівчина цього не помітила навіть, їй було жарко від власного стукоту серця, наче по венах текла гаряча рідина.
«Що вчора було? Як я потрапила додому?»
Фелі застогнала. Знову тьма наче опустилась на неї, приносячи нові подробиці, не питаючи згоди, притягуючи божевілля.
«Подругу беремо з собою, попрацюєш над пам’яттю обох. Не повинні пам’ятати про нас взагалі. Сіра пляма ми, просто дівчата перебрали після тяжкої роботи. Зітри зі спогадів хоч якісь згадки про вампірів та перевертнів».
Голос був чітким, дзвінким та чоловічим. Голова заболіла ще дужче, наче якесь створіння поселилось в ній та вирішило зробити ремонт.
«Вампіри, перевертні, — лунало в думках, — вампіри…»

Вона спітніла. Тремтячи, Феліція піднялась, трималась за стіну, щоб не впасти знову. Сірий кахель рябів в очах, здавався то синім, то білим, то зовсім на кілька секунд світ втрачав забарвлення.
— Ні-ні, — шептала вона, — я не божевільна, це правда… Вони існують?
Щось всередині надавало впевненості, що саме ця думка є істиною. Холодна вода в обличчя додала світлості до роздумів, та все ж Феліція зітхнула. Постояла з закритими очима, приходячи до тями.
«Ми перебрали? Тоді чому все так болить? Чому не пам’ятаю що пила, коли та з ким?»
Зате дівчина збагнула, що прекрасно бачить образи незнайомців перед собою, може впізнати, якщо знадобиться.
— Маячня, — фиркнула вона, — як хтось там може існувати? То вони перепили, диваки.
Зібравшись з силами, Феліція повернулась до кімнати. Відчуття голоду зовсім не було, а спрагу вона втамувала за допомогою пляшки води, що стояла біля ліжка.
Тільки вона хотіла розбудити подругу, як помітила на її шиї дві невеличкі рани: одна напроти одної, ідеально круглі. Протерши очі, знову глянула на світ, та ледь не впала на підлогу. Нитки, що оповили Рену були сірими вже, а біля шиї — червоними. Тяжке дихання, наче другі сили відкрились, Феліція відповзла до дзеркала та стала вдивлятись на свою шию, шукаючи ті дві рани, що колись бачила у серіалах про вампірів. Можна було повільно видохнути, нічого вона не знайшла, тільки дарма коліном об підлогу вдарилась.
«Ні це божевілля? Реальність? Тоді чому все таке дивне? Ні… Це сон! Точно! Так, все таке містично-фантастичне, що у справжньому житті не могло б бути».
Підбадьорившись та відкинувши всі дурні помисли геть, та навіть посміхаючись, вона вирішила прилягти на ліжко.
«Ех, як добре відпочивати, навіть в снах, надіюсь, самі ці моменти будуть віщими».
Розслаблення розійшлось по тілу, дрімота огорнула покривалом, забравши всі тривожні думки геть, наче і нічого не було.

— Прокидайся, сонько, — почула вона голос Рени, — вже третя дня, ми вчора добре погуляли, але завтра на навчання.
 Рена була бадьорою та усміхненою, сиділа на краю ліжка. Феліція помітила рани на шиї, холодок пробігся по тілу.
«Все ж то був не сон?»
— Що було вчора? — вона не впізнавала свого звичного голосу від тремтіння, поморщилась. — Я зовсім нічого не пам’ятаю…
— Тю, — усміхнулась подруга, — менше треба було пити після вечірки! Що зовсім з голови вилетіло, як Давід нас додому до тебе відвіз і як ми завалились спати?
— Ні… — Феліція стримувала страх, що всередині неї вив, як дикий звір. — А вечірка? Як все пройшло?
— Чудово, тільки в кінці ти розлила напій на чоловіка якогось, — дівчина поморщилась, — не пам’ятаю вже його, — махнула вона рукою, — просила вибачення за зіпсований одяг, а потім Давід вирішив нас з тобою відпустити, так ти з горя та втоми вирішила випити, я як завжди — за компанію.
Фелі опустилась знову на подушку, хотілось накритись покривалом повністю, поринути у темряву або побігти геть від страшних думок, того виру, що був в її голові. Світлі стіни кімнати та небагатий інтер’єр, що раніше були для неї красивою картинкою, віддавали затишком, вже не радували. Світ наповнився невідомим, чимось тривожним та жахливим.
«Ні-ні-ні, цього не може бути, — лунали думки у голові, — які вампіри? Які перевертні? Агов! Ми живемо у сучасному світі без магії й інших фантастичних штук. Агов!»
— З тобою все добре? — Рена занепокоїлась та взяла її за руку, привертаючи увагу. — Ти виглядаєш дещо гірше, аніж у ті рази…
Феліція тяжко зітхнула та закусила губу. Долоня на її зап’ясті стиснулась сильніше. Дівчина перемінила положення тіла, звільнилась від рук співбесідниці та обняла коліна.
— Фелі, ти мене лякаєш, можливо лікаря викликати?
— Та ні, — невеличка пауза, — чуєш… А ти не пам’ятаєш тих двох, що сиділи зверху на другому поверсі? Вони щось казали про існування вампірів чи перевертнів?
Дзвінкий сміх лунав на всю кімнату, подруга ледь не впала з ліжка.
— Ну ти даєш, — відзивалась Рена крізь емоції, важко дихаючи, — в акторки подайся. Які вампіри? Які клієнти на другому? Вони пішли на початку вечірки геть!
З кожним словом співбесідниці, Феліція марніла наче квітка без води, починала сумніватись у своєму ментальному здоров’ї.
— Чи ти в здоровому глузді? — настрій подруги змінився, — все добре? Ти це наче серйозно говориш, тоді точно треба у лікарню…
— Ні, — відповіла Фелі тихо. — Просто сон наснився про вчора, от і уточнюю.
— А, — махнула рукою подруга, — так най його у смітник пам’яті та йдемо щось поїмо та себе до ладу приведемо, мої батьки знають, що я у тебе, можливо вийдемо погуляти, бо ти щось бліда?
— Йди, я зараз буду.
Знову Феліція почимчикувала у ванну кімнату, знову стала перед дзеркалом, поки Рена копошилась на кухні, ніби господарка, адже часто залишалась у неї вдома. Дзеркальний двійник наче став прозорішим та все хотів оглянутись назад. По тілу пройшлись мурашки, їй здавалось: за нею стежать.
«Дурня, — вирішила дівчина після кількох хвилин вагань, — повна маячня. Знову занадто реалістичний сон, який потрібно забути».
Вона зняла з себе одежу та ввімкнула душ, відчуваючи себе вагами, на які нагромаджусь то сумніви, то доводи здорового глузду: куди перескочить чаша… У ліву сторону чи праву?
«От ще питання: як пояснити рани на шиї у Рени? Звідкіля вони взялись? Щось не віриться, що вона десь впала та поранилась, після такого не живуть, якщо не отримують вчасну допомогу».
Звуки води трішки заспокоїли, тіло розслабилось від тепла, тільки розум все ще не хотів піддаватись благанням її.
«Значить… Вони існують?»