Несамовитий крик знову настигнув. Він доносився наче з кожної кам’яної стіни, такої прохолодної та похмурої. Служниця йшла, тремтячи від страху. Топіт ніг та скрегіт зброї змусили сховатись у пітьмі та благати богів про помилування. Вона знала: ця ніч — смерть, що пливе по кривавій річці на невеликому човні. Між господарями знову сварка, щось не поділив син та батько, тому воїни блукали по замку у пошуку жертв та його власників. Комусь вже дісталось: тіла лежали у коридорі, нерухомі, як статуї. Дівчина обережно проминула їх, стараючись не вимазати плаття у крові.
— Я не знаю де він, — пронісся крик з однієї з кімнат, у ньому служниця впізнала розпорядника, — зачинився у покоях ще з вечора та наказав не турбувати. — Не вбивайте, благаю…
Вона тихесенько зітхнула та швидесенько підійшла до сходів, намагаючись бути безшумною. Знала, якщо її знайдуть — кінець буде довгим та болісним. Особиста служниця жінки герцога той ще колодязь таємниць минулого. Все стихло на якусь хвилину, ніби не було переляку та шаленого стуку серця. Вона спустилась до підземелля, надіючись скористуватись таємним ходом, що дозволить безпечно покинути замок. Правда… Крик сам вирвався з її вуст, коли перед служницею з’явився герцог з закривавленими губами, потім, дівчину наче хтось держав ззаду, чоловік підійшов та впився зубами у її шию.
Знову пітьма, морок грався, залишаючи по собі лиш страх.
***
— Не виспалась, подруго? — мовила Рена, коли тільки ввійшла до кімнати персоналу. — Ти щось останнім часом не сильно та й за сном слідкуєш.
— Та, — відмахнулась Феліція, — знову пів ночі робила дурне завдання професора, сама знаєш як то, а потім спала якось погано, жахи все снились.
— Ті твої сновидіння, — дівчина поморщилась, — можливо потрібно відвідати лікаря?
Феліція зітхнула та обернулась. Її подруга, як завжди, мала чудовий вигляд — світле волосся зібране в акуратний пучок, ідеально випрасована біла сорочка та чорні штани — уніформа офіціантки. На обличчі її занепокоєння та стурбованість.
«Як завжди, цікаво, що ж в моїй голові робиться, психологію вивчає, — подумала Фелі, натягуючи посмішку, — ні, про ті сни їй знати не потрібно, а то ще собі придумає щось не те».
— Навіть не дивлячись на недосип, — Рена підійшла до неї, та поправила прядку каштанового волосся подруги, — ти все одно маєш гарний вигляд. Не уявляю, чому твій Барт на тебе крізь пальці дивиться, я б таку красуню не випускала б з квартири.
«Перебільшуєш, подруго, — знову в голові з’явилися думки, про які не хотілось казати, — я звичайна людина зі своїми недоліками та плюсами, не королева краси й ніколи нею не буду, краще зовсім бути ніким».
— Феліціє, — подруга доторкнулась до її долоні, — в тебе все добре? Ти тремтиш.
Їй довелось знову посміхнутись, потім — потягнутись, а вже потім розповісти про буденність. До нової зміни залишилось небагато, та ще й потрібно було підготуватись. Давід, власник закладу, зовсім не скромного, адже звичайна пересічна людина містечка навряд чи змогла собі дозволити вечерю з найпростіших страв, сказав, що на сьогодні «Білу зірку» зняли його друзі — любителі історичних вечірок та маскарадів. Як на думку Феліції, то були диваки з диваків, що змусили дівчат ходити у довгому платті на давній кшталт з корсетом, добре, що зачіску дозволили залишити за бажанням. Вони допомогли одна одній одягнутись та заплели коси. Вкотре Фелі довелось збирати волосся у пучок та лакувати його, щоб уникнути прикрого випадку з їжею та напоями. Стара гвардія закладу з року в рік пліткувала про гостей, що полюбляють подібні вечори та залишають щедру плату за роботу. Хтось казав, що це потомки аристократів, хтось — що заможні бізнесмени, також існувала байка про таємний орден.
— Добре, що хоч взуття дали нормальне, — відізвалась Рена, — хоч не п’ятнадцяти сантиметрові підбори.
Феліція хмикнула, не забувши підправити макіяж.
— Йдемо-йдемо, — подруга була невгамовним вітерцем, який розкидав би всі речі у підсобці, якби мав на те повне право, — дві хвилини до сьомої, гості повинні якраз прийти, побачимо, що вони вигадали цього разу, Равена казала, що минулого року було весело.
Їй не було радісно від вальсу, чи живої музики. Феліція виконувала свою роботу сумлінно іноді переглядалась з напарницями, що носили такий же колір сукні як вона — темно-синій з чорним корсетом та вирізом до коліна. Дівчина розносила напої, серед таких дивних, таких незвичних для неї людей, вдягнених у дорогі сукні та костюми, різнобарв’я одягу та прикрас дивувало, от тільки маски були витесані з дерева. Кожна, здавалось, була неповторною, зі своїм візерунком, чи то гербом. Фелі вглядалась в чіткі лінії: от побачила птаха на аксесуарі рудоволосої красуні, от, у її сусіда по столику — лотос. І книги, і метелики, і квіти, що тільки вона не зустріла на масках. Здавалося, що її оточують тільки красиві люди з вишуканим смаком, тільки вона тут лишня.
«Аристократія, що скажеш, — майнули думки в голові, — було б в мене стільки грошей, мабуть, і я так би вела танок з якимось красунчиком».
Атмосфера була на межі: розкіш та похмурість, навіть старовинність. Вона нагадувала про моторошні сни, що дівчина бачила час від часу, втім, доводилось на хвилинку зупинятись біля барної стійки, щоб поставити напої та прийти до тями. Їдке відчуття того, що з нею подібне вже траплялось раніше просочувалось у думки та не давало спокійно працювати.
— О, Феліціє, — з-за спини з’явився Давид, власник «Білої зірки». — Ходи-но, потрібна твоя допомога.
Його білий костюм виділявся на фоні інших. Власник був людиною доброю, хоч йому вже було під сорок, та все жінки й дітей він не мав. Серед персоналу ходили різні чутки, але Феліції було байдуже на його особисте життя та колег.
«Лиш би був заробіток, — міркувала вона, — лиш би не опинитись на вулиці, чи ще у якомусь гіршому місці роботи, лиш би не повернутись у дім вітчима».
— Замовник попросив декілька страв, віднеси, будь ласка, — він протягнув тацю, — напої згодом. Тобі на другий поверх до особливих місць.
Вона пішла, так вишукано, наче модель, так, як могла і як її навчали. Працювати у статусному закладі, отримувати добрячу для студентки зарплату — значить виконувати кожну заморочку власників та строго відповідати етикету та дрес-коду.
Біля сходів, що вели на другий поверх, хоч він таким і не був, так називали невеличкі балкончики над танцювальним майданчиком, де був чудовий вигляд на сцену та на все, що відбувається у залі, було не людно, наче цю зону спеціально оминали, щоб не заважати. Вона натягнула посмішку ще до того, як її побачили двоє чоловіків. Вони сиділи на шкіряних диванчиках та про щось вели бесіду, дивлячись на тих, що знизу.
«Напевно хазяї вечора, — подумала вона, — дивні, правда, дещо».
Чорноволосий хлопець з карими очима не зводив з неї погляду, поки Феліція розставляла їжу. Їй навіть незручно стало від такої уваги. Його співбесідник, трішки старший, блондин, навіть не глянув її сторону.
— Мені б хотілось, щоб ви принесли нам віскі, — промовив чорноволосий, — покличте Давіда!
Офіціантка кивнула та пішла. Посмішка уже спала з її лиця, але спиною вона відчувала: за нею стежать.
#704 в Фентезі
#161 в Міське фентезі
#2588 в Любовні романи
#1246 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 10.01.2024