Розділ 16

Ларіон.

Я не міг дочекатися цього дня. Нарешті знову побачу її. Ліанель. Моя відьмочка. Дивно звучить, знаю, але я її вже сприймаю саме так. Щоб не говорив мій брат, але я не відступлю. Мене навіть Іса підтримала. Фамільяр у мене дуже мудра, і я вдячний долі за такий дарунок.

Перший день другого навчального семестру в Академії традиційно приходився на початок зими, але сьогодні він справді особливий. Ми зробили те, на що не могли наважитися всі попередні правителі — провели реформу, надавши можливість здобути освіту тим, хто цього потребує, але не має достатньо коштів. Ми організували пільгові позики, частину яких буде покрито державним коштом. І першими учасниками нової програми підтримки навчання стануть дорослі маги та відьми, ті, хто має чималий досвід у своїй сфері, власники малого бізнесу — крамниць чи лабораторій. Вони в свій час з різних причин не змогли вступити до Академії та продовжити навчання. І, на мій погляд, це чудова нагода вдосконалити знання та підтвердити свою ліцензію.

Я тішився, що Ліанель опинилася серед цих студентів, хоч від початку вона злилася та звинувачувала нас в спробі знищення малого бізнесу. Ми ж навпаки хочемо його підтримати та надати більше можливостей для розвитку.

— Ларіоне, ти взагалі мене чуєш? — роздався позаду мене голос Каріона.

— Вибач, замислився. Що ти казав?

— Кажу, в нас проблема, — брат підійшов ближче та протягнув чорну теку.

— Що вже сталося? — занепокоївся я, бігло вивчаючи документи.

— Частина кімнат гуртожитку на третьому поверсі постраждала від зливи, що була кілька днів тому. Знадобиться тиждень чи два, щоб привести їх до ладу. Це західне крило будівлі, де розташовані одномісні кімнати…

— Прадавня магія. Чому про це стало відомо лише сьогодні?

— Я знав це від початку, але не турбував тебе. Ти останнім часом й так заклопотаний. Все під моїм особистим контролем. Ремонтні бригади працюють. Але ось список тих, кому потрібно надати інші кімнати, або тимчасово поселити в тримісні номери. Ми маємо якраз два порожніх...

— Скільки кімнат постраждало?

— Шість.

— Потрібна згода студентів, що вони готові на підселення. Раніше їм підтвердили одномісні кімнати, — зауважив я.

— Альбіна про все подбає, — Каріон впевнено дивився на мене.

Я пробігся очима по списку й побачив знайоме ім’я: Ліанель Зелена.

— Зачекай хвильку, — зупинив його. — Подбай, щоб її поселили окремо, — ткнув пальцем в графу, де значилося ім’я відьмочки.

— Ларіоне, ти знову? — нахмурився брат, прочитавши ім’я дівчини. — Ми ж домовлялися.

— Обіцяй, що пошукаєш окрему кімнату. Мені так буде спокійніше, — не здавався я.

— Впертюх, — промимрив брат. — Щось придумаємо. Ніколи тебе таким не бачив. Як можна з першої зустрічі зрозуміти, що це кохання? Дурниці то все. Істинність, призначення — то все казки. Хіба ти досі віриш в усе це? — Каріон відверто насміхався наді мною. Втім, я давно звик до його зухвалої поведінки та противного характеру. Завжди таким був — запальним, самовпевненим, незалежним.

Я теж вважав себе незалежним, але вважав, що традиції потрібно поважати. І якщо вже наші пращури казали про те, що істинні пари існують, то вони є. Просто не кожному щастить її зустріти.

— Те, що ти не відчував досі справжнього кохання, не скасовує того факту, що воно не існує. Я не збираюся тобі звітувати про власні почуття. Просто прошу поселити Ліанель в окремій кімнаті, як вона, до речі, й просила в заяві.

— Гаразд, — брат вирвав з моїх рук теку. Йди вже готуйся. Після обіду церемонія відкриття, — нагадав Каріон.

Але в мене були зараз зовсім інші плани, я поглянув на годинник та впевнився, що встигаю на станцію. Я швидко покинув територію Академії. Вагонетка доставила мене прямо до воріт, за якими чергували магічні колісниці. Чудово. Я ввів координати, влаштувавшись на м’яких сидіннях.

На вокзалі стояв гамір, повно різного люду, що штовхає один одного намагаючись дістатися свого перону.

І в цьому натовпі я намагався розгледіти лише одну особу. Її поїзд якраз прибув. Я сховав за спину білу троянду, посміхаючись немов божевільний.

— Ліанель! — вигукнув я, побачивши її серед інших пасажирів на вокзалі й навіть привітно махнув рукою.

Вона подивилася в мій бік, хилитнула головою та посміхнулася.

— Вітаю, Ваша Величносте, — дівчина підійшла до мене, опустивши на землю свою дорожню сумку. — Не знала, що нас зустрічатиме сам правитель. Це для всіх студентів такий сервіс?

— Персональний, — відповів я, простягнувши троянду. — Я дуже радий тебе бачити, — прошепотів, роблячи крок вперед.

— М-м, дякую, але не варто було. Нас там чекає спеціальний трансфер… — розгублено промовила вона.

— Ліанель, ось ти де, — наздогнав її Рейан. Я впізнав цього хлопця, власника кафе, де ми з відьмочкою спілкувалися того дня…

— Ой, вибачте, пане Ларіоне. Ваша Величносте, не помітив вас, — стушувався Рейан. — Добрий день.