Розділ 15

Ліанель.

— Ліанель, ну скільки тебе можна чекати? — буркотіли в один голос брати.

— Ще п’ять хвилин! — відгукнулася я, продовжуючи робити укладку.

Сьогодні особливий день. Останній день осені. Свято Тіней, яке шанували в нашому світі всі без винятку. В цей день ніхто не працював, це був офіційний вихідний по всій країні, щоб провести його разом в родинному колі.

Зранку ми спекли гарбузовий пиріг, передивилися сімейний альбом, згадали матір та бабусю. А потім сиділи на дивані просто обійнявшись та мовчали кожен про своє.

Останні тижні пролетіли неначе один день. Після тої загадкової зустрічі з Ларіоном, демон не давав про себе знати. Але мушу визнати, що сумувала за ним. Тітка Віліна більше не розпитувала мене, навіть не згадувала про цього демона, а коли я перепросила за те, що покинула її саму на ринку, сказала, що взагалі не пам’ятає, що ми були там разом, тому й образ не тримає. Я лише плечима знизала та не стала їй нічого розповідати. Вона як й раніше допомагала мені в крамниці й з радістю зголосилася дивитися за Лукою та Марком поки я буду в столиці на навчанні. А воно починається вже за пару днів. Завтра у нас організаційний день, тож, я маю бути в Академії, заселитися в гуртожиток та дізнатися розклад занять. В кутку кімнати вже стояла зібрана валіза. Залишилося кілька годин до відправлення мого поїзда, але я мала намір віддати шану нашим пращурам, приєднавшись до народного гуляння на площі й запаливши традиційний вогонь пам’яті.

Нарешті зачіска була готова, тож, накинула на плечі улюблений чорний плащ, вдягнула трикутний капелюх, придбаний спеціально для цього свята, та вийшла в коридор, спустившись на перший поверх.

Тут вже чекали хлопці та Сніжка. А ще Дейр. Сьогодні він також начепив на себе святкові атрибути, ще й магічний факел прихопив.

— Ти прекрасна, Ліанель, — чоловік простягнув мені руку та посміхнувся.

— Дякую, друже. Ходімо на площу?

— Авжеж, ми чекали тільки на тебе, — промовив Лука та вдягнув на Сніжку маленький трикутний капелюх, точнісінько як мій власний.

— Що це таке? — пручалася фамільяр, кумедно хилитнувши мордочкою.

— Я подумав, що несправедливо коли всі мають такі чарівні головні убори залишати тебе без капелюха, — пояснював хлопець, — тому придбав це спеціально для тебе, Сніжко.

— Справді? Для мене? — в її очах сяйнув щасливий вогник.

— Ти в нас гарнюня, — підтримала я.

— Мені ніколи не дарували подібних речей, — кішка стрибнула мені на коліна та муркнула. — Але мені подобається, дякую вам, моя нова родина.

— Ходім вже, — примостивши свого фамільяра за пазухою промовила я та ми вийшли на вулицю.

Надвечір наше містечко окутало щільним туманом, зануривши його у напівтемряву, але завдяки магічним ліхтарям дорогу якою ми йшли було досить добре видно. Під ногами шурхотіло опале жовте листя. Я любила цю пору року. Насолоджувалася свіжим повітрям та тішилася останнім теплим дням.

На площі грали музиканти, народ збирався цілими родинами, вітали один одного знайомі та незнайомі маги, тут же продавали різні смаколики, серед яких були мої улюблені смажені каштани, пригощали дорослих ягідним глінтвейном та гарбузовими тістечками, а дітлахам пропонували смачний трав’яний чай.

— Ліанель, люба, потанцюємо? — запропонував Дейр, коли заграла повільна мелодія.

— Звісно, — легко погодилася я, усміхнувшись та передала Сніжку братам.

Чоловік впевнено повів у танці, а я примружила очі. От тільки дарма. В моїй уяві одразу спливло обличчя Ларіона. Вперше з того дня. І він виглядав засмученим. Серце одразу стиснулося від болю, але я продовжувала рухатися, довірившись своєму партнеру. Кожен рух давався мені складніше, ніж зазвичай.

Ларіон наче спостерігав за мною, за нами. Немов знав, що я зараз з іншим. Я відчула провину, немов зрадниця, хоча ми з ним не були парою, і я сама його прогнала. В наступну мить демон зробив до нас крок, протягнув руку, але ми віддалилися, закружившись у новому ритмі танцю.

— Мені здалося, чи ти десь далеко? — несподіваний шепіт на вухо змусив мене здригнутися та зупинитися.

— Вибач, Дейре. Присядемо? В голові кружляє, — проговорила я.

Дейр мовчки взяв мене за руку та підвів до лавки, що примостилася під розлогою вербою.

— Почекай хвильку, — він залишив мене та підійшов до кіоска з напоями.

Я відкинулася на спинку та затулила очі руками. Повз проходили перехожі, але братів не було видно. Мабуть, побігли за солодощами.

— Ох, Ліанель, дівчинко моя, — відчула що за мною хтось стоїть, а на плечі наче лягли чиїсь долоні. Страху не було, адже цей голос я не сплутаю ні з ким іншим.

— Бабусю, — проговорила я, відчуваючи як на очі навернулися сльози.

— Це я, мила. І у мене мало часу. Сьогодні особливий день, коли я можу передати тобі послання Вищих сил…

— Нам так не вистачає тебе, — прошепотіла я, відчувши на мить її тепло, згадавши посмішку та ніжні обійми.

— Моя сильна дівчинко, ти впораєшся з усіма випробуваннями, — продовжила говорити бабуся. — Вищі сили тебе люблять, й твоя доля, твоє справжнє кохання вже поруч з тобою. Дозволь йому увійти у твоє життя, не відштовхуй. Інакше будеш потім шкодувати. Ти сильна та смілива. Але навіть сильні люди потребують турботи та підтримки. Поруч з тобою зараз три чоловіки, вони всі прагнуть твоєї уваги, готові боротися за твою душу та серце, але лише один з них здатний подарувати істинне кохання та щастя. Слухай своє серце, довірся своєму внутрішньому передчуттю. Це подарунок від долі... Не відмовляйся від нього…