Розділ 14

Ларіон.

— Брате, що відбувається з тобою? — навпроти мене сидів Каріон з бокалом виски.

За вікном вже опустилися сутінки, й місячне світло створювало в моєму напівтемному кабінеті вигадливі візерунки. Клацнувши пальцями увімкнув настінний світильник.

— Неважливо, — відмахнувся від настирливого допиту, також роблячи ковток бурштинової рідини.

— Ні, мабуть, важливо! Ти зник на три дні. Нікому нічого не сказав. Де ти був? — почав загинати пальці мій молодший брат. — Що за терміновість така в цій поїздці, коли в нас на носі запуск курсів, й купа справ в Академії? Ти хоч знаєш, що у багатьох абітурієнтів виникла проблема з оформленням позики в одному з банків, що обслуговує клієнтів в провінціях?

— Так, — твердо відповів я. — І навіть мав розмову з одним із власником мережі банків «ЕН». Коштолюб — старий хитрун. На його рахунках сотні тисяч монет та підозрюю, що не всі вони чесною працею зароблені... Його вже перевіряють мої довірені особи. Але потрібен час, щоб  виявити всі порушення. Про позики не турбуйся я знайду вихід найближчими днями…

— Я вже знайшов вихід, Ларіоне. І все вирішив. Банк «Ель» погодився надати позики тим, кому це необхідно. Ми відкрили спеціальні рахунки…

— Молодець, — кивнув у відповідь. — То які ще в нас проблеми поточні?

— Не з’їжджай з теми, — нахмурився брат. — Ти ж явно не заради того пихатого гнома попхався аж в Боровець!

— Робота, любий брате, робота передусім, — не здавався я. — Звісно, не лише заради цього гнома, там були й інші справи…

— Ти можеш дурити кого завгодно, Ларіоне, тільки не мене, — похилитав головою Каріон й одним ковтком осушив свій бокал. — Та відьмочка, що приходила до тебе в резиденцію, смілива та норовлива. Ліанель. Вона з цього Боровця. Невже ти їздив до неї? — схиливши голову на бік пропалював мене поглядом Каріон.

— А ось це вже не твого розуму справа. Зрозумів? — роздратовано кинув я, й тільки після цього усвідомив, що спалився як хлопчисько.

— Ох, міцно ж вона тебе зачепила, брате. Ліанель справді гарненька. І гаряча. Я б й сам замутив з нею інтрижку…

— Не смій. Навіть. Дивитися. В ЇЇ бік. — мої очі блимнули вогнем й з кінчиків моїх пальців злетіли блискавки, які Каріон дивом встиг погасити.

— Та зрозумів я! Чого ти так психуєш? — підняв обидві руки догори брат.

— Вибач. Сам не розумію що зі мною, — плеснувши собі ще виски проговорив до нього.

— Та пусте. Я не дурний, бачу, що ти того…

— Мовчи. Краще просто мовчи. Я зараз не в настрої це обговорювати, але я тебе попередив.

— Я почув. Але тепер я тебе попереджу, брате. І те, що ти, Ваша Величність, правитель цього світу, не скасовує мого попередження. Так ось. В стінах Академії я забороняю тобі наближатися до неї, морочити дівчині голову та заважати навчанню. Мені добре відомі наслідки, коли почуття, а часто просто інстинкти, затьмарюють розум.

— Ти не можеш…

— Можу, Ларіоне, можу. На правах Ректора цього закладу. Попереджаю. І це не жарт. Дай дівчині здобути освіту й такий важливий для неї сертифікат, що дозволить подовжити ліцензію для її крамнички...

— Крамниця дійсно справа її життя. Вона талановита цілителька, — промовив я.

— Бачиш. Хоч це ти визнав. Ми маємо її підтримати, а не зламати.

— Мабуть, ти маєш рацію, брате. Я дам їй час. І собі. Але це не означає, що я відступлю від неї… — говорити Каріону по те, що я відчув істинність, не став. Годі й того, що він дізнався вже.

— Ларіоне, зберися. Навколо тебе сотні дівчат. Знайди собі вже фаворитку бодай на цю ніч, зніми напругу.

— Відвали. Сам знаю, що мені потрібно, а що ні, — відмахнувся від брата я.

— Фу, як грубо. Але то твоя справа, Ларіоне, — він піднявся та поплескав мене по плечу. — Завтра зранку нарада. Побачимося.

— Ага. Пам’ятаю, — махнув рукою я.

Нарешті двері за ним зачинилися. І я залишився сам.

Налив собі ще виски, але випити не встиг.

— Даремно ти робиш це, Ларіоне, — біля моїх ніг з’явилася старенька Іса.

— Що саме? — невдоволено подився на неї я.

— Глушиш алкоголь, — сяйнула на мене синіми очима білосніжна кішка.

— Хоч ти не починай... — застогнав я, опустившись на килим та обійнявши свого фамільяра.

— Ларі, ми з тобою разом вже стільки років, що я маю право на такі нотації. Та й мати твоя просила наглянути...

— Іса... Залиш нотації на потім. Зараз мені необхідно трохи розслабитися...

— І наробити дурниць? — не здавалася кішка.

— Мої дурниці. Хочу й роблю.

— Ти зараз говориш наче підліток, а не дорослий чоловік, якому третя сотня років, Ларіоне. Іди краще поспи.

— Іска, чудо моє, — обійняв я кішку, але у відповідь отримав лапою по обличчю.

— Спати, демоне, спати.