Розділ 13

Вже через пів години ми сиділи в барі «У Рейана». Власник закладу з розумінням поставився до мого прохання організувати приватний простір та провів нас в окремий зал. Я навіть не знала про його існування, а виявилося, що до Рейана часто приходили клієнти, які прагнули усамітнення, тож, в його закладі існувала така собі таємна кімната. Дуже маленька, де стояв лише столик для двох та пара диванчиків біля нього, в кутку примостився камін, який сьогодні був увімкнений та давав тепло й створював незабутню атмосферу романтики.

— Тільки ти потім мені все поясниш, — прошепотів він, кивнувши в бік Ларіона зацікавлений погляд та вклав в мою долоню маленький ключ.

— Дякую, Рейане.

— Коли буде готові зробити замовлення, натисніть на дзвіночок на столі, я підійду.

— Отже, — подивилася на Ларіона, який сидів навпроти мене та виглядав абсолютно спокійним й при цьому шалено привабливим. На його колінах голосно муркотіла Сніжка. Маленька пухнаста зрадниця. — Ви ж не просто так мене запросили? І це вже не вперше. Ваша Величносте, я маю право знати причину такої наполегливої уваги в мій бік.

— Ліанель, прошу, не треба титулів. Особливо коли ми наодинці, — в його золотих очах промайнули веселі іскорки. — Тобі настільки неприємна моя компанія? — його голос зачаровував, але я наказувала себе не піддаватися цьому впливу.

— Ні, — замотала головою я. — Ні! Що ви! Не в цьому справа. Я не хочу бути приводом для пліток та проблем, — затулила обличчя руками, зробивши кілька великих вдохів-видохів. Дихай, Ліанель. Дихай.

— Це я вже чув. І повторюю знову — в цьому немає проблем. Мені цікаво пізнати тебе краще, Ліанель, — тихо додав він й обережно торкнувся моєї руки.

— Я боюся, що ваша увага нашкодить мені. В Академії. Я не хочу, щоб там казали про наш зв’язок… Ще навіть навчання не почалося, а вже…

— Здається, ти перша почала цю гру, коли увірвалася до мене в резиденцію, — куточки його губ розтягнулися у посмішці. Але він раптом став серйозним й додав. — Я нікому не дозволю образити тебе, маленька.

— Не називайте мене так, прошу. Я не маленька. Я доросла жінка, яка цілком здатна про себе подбати. Ви не зможете стирати пам’ять та спогади всім та завжди. Рано чи пізно все одно помітять, дізнаються. Тому, Ларіоне, дайте мені спокій, будь ласка… Хіба це так складно?

— Я спробую. Але…

— Що «але», — нахмурилася я.

— Неважливо, — він махнув рукою й натиснув на кнопку виклику персоналу. Вже за хвилину в нашу кімнату тихенько постукали.

— Принесіть щось на ваш смак, Рейане, — розпорядився демон.

— Звісно, Ваша Величносте, — чемно схилив голову чоловік та зник за дверима.

— Сніжка також ваш подарунок, чи не так? — спитала, хоч це вже й так було очевидно. Я одразу це підозрювала, але зараз лише переконалася в цьому.

— Так, — не став опиратися демон. Білі кішки — це особливий рід фамільярів. Відповідальні, надійні та сильні магічно. Не бійся: вона не видасть мені ваших секретів. Я поважаю твою приватність. І те, що ти нарешті придбала артефакт, що блокує твої думки, мені до вподоби. В цьому світі вистачає телепатів, тож, мати подібну річ завжди актуально.

Сперечатися з Ларіоном було марно, але разом з тим я розуміла, що він просто так від мене вже не відчепиться.

— Дякую. Якось раніше в ньому не було потреби.

— Ти ще зовсім юна, Ліанель. Колись ти зрозумієш мої слова, й маю надію, приймеш мою турботу. Я не буду тиснути.

— Тиснути? Та я вже почуваюся загнаною в куток! — не втримала обурення.

Двері знову відчинилися та в приміщення зайшов Рейан з тацею. Він поставив перед нами напої та фірмові роли з куркою та запеченими овочами. І тихенько вийшов.

— Їж, Ліанель. Тобі потрібно відновити сили. Сьогодні я повертаюся в столицю. І не буду турбувати тебе своєю присутністю.

— Чудова думка. У мене також ще купа справ, які я маю вирішити перед початком навчання.

— Пам’ятай, що тобі є до кого звернутися за допомогою, Ліанель.

— Дякую, але я сама здатна про все подбати.

— Знаю, але просто май це на увазі.

Їли ми мовчки, хоч я постійно ловила на собі його теплий погляд. Знала, що він тут не просто так. Так само, як й знала, що я йому не байдужа. Це відчувалося на підсвідому рівні, хоч розум досі відмовлявся це приймати. Та й він мені запав у душу. От тільки це все зовсім невчасно. І зовсім мені не потрібно…

Ларіон завершив свій обід, піднявся та обережно поклав мені на коліна кішку.

— Бережи її, — прошепотів він чи то мені, чи то моєму фамільяру й тихенько вийшов з зали, залишивши мене саму.

Серце стиснулося, на очі навернулися сльози, я обхопила чашку руками, втупившись у вікно. На вулиці знову йшов дощ.

Дурні почуття приносять лише страждання. Я торкнулася м’якої шорсткі, відчула голосне муркотіння. Сніжка мирно та міцно спала. Щаслива істота.

— Ліанель, — почула за спиною голос Рейана. — Все в порядку?

— Так, — кивнула я, непомітно витираючи сльози.