Розділ 12

Ліанель.

Ранок зустрів зливою і відчутною прохолодою. Втім, я змусила себе виповзти з-під теплої ковдри та почимчикувала на кухню варити каву. Сьогодні вихідний день, можна особливо не поспішати. Брати ще сплять, й знаючи їх, спати вони будуть до обіду, а я завжди ранок неділі присвячую закупам, тому змінювати цю традицію не стану навіть попри примхи погоди.

Я дуже любила місцевий ринок в Боровці. Це особливе місце, з унікальною атмосферою та пряними ароматами спецій. На ринок щотижня з’їжджалися фермери з найближчих сіл, в яких можна було придбати свіжий сир, молоко, м’ясо та овочі.

Великий павільйон ділився на кілька зон: окрім продуктів тут продавалися різні промтовари, посуд, одяг, й ще купа всяких дрібниць для домашнього затишку. Тут цілком можна було загубитися на цілий день, потеревенити про все на світі, дізнатися новини та свіжі плітки, скуштувати смаколиків, випити гарячої кави, або й напоїв міцніше, та найголовніше — обов’язково поторгуватися!

— Ліанель, — роздався знизу голос сусідки. Віліна мала ключі від мого будинку, й частенько заходила за мною, і ми разом вирушали на ринок. — Дитинко, в тебе все добре?

— Доброго ранку, тітко Віліно, — відповіла я. — Так, все добре. Підіймайтеся, кави разом вип’ємо та підемо. Я зварила щойно, з корицею, — додала я, знаючи, що вона не зможе встояти.

— Ти знаєш чим мене підкупити, Ліанель, — тітка зайшла в кухню, широко усміхаючись.

— Ще б пак, — відповіла, наливаючи каву в її улюблену чашку. — Пригощайтеся.

— Дякую, моя люба, — вона обійняла мене та присіла на стілець. — Ти й сама сідай. Досить крутися біля плити. Розповідай краще…

— Що розповідати? — не зрозуміла я, влаштувавшись навпроти неї.

— Що вчора в тебе в крамниці робив Вищий демон Ларіон, наш правитель? — прошепотіла вона, примружившись. — Вся вулиця бачила, як він заходив в твою крамницю. Саме у твою. Більше ні до кого не зазирнув… — вкрадливим голосом говорила вона.

— Віліно! — зітхнула я. — Ви вірите пліткам? — спробувала відкараскатися від допиту, хоч й розуміла — марна то справа. Ларіон просто не в курсі, що плітки в нашій місцевості — то окремий вид розваг.

— Я вірю своїм очам, моя люба. То що, поділишся?

— Було б чим ділитися, — зітхнула я. — Сама не розумію чого він до мене припхався.

— Не розумієш значить, — втупилася на мене Віліна. — Ну-ну. Чоловік прийшов до ТЕБЕ в крамницю. І ти не розумієш? Справді?

— Ну, він купив зілля, — знизала плечима я.

— І все?

— І все… Він не доповідав які в нього тут справи. Зрештою, він правитель, чому ви не думаєте, що це просто дипломатичний візит?

Віліна лише фиркнула у відповідь та покачала головою.

— Виправ мене, якщо я не права. Вищий демон Ларіон покинув всі свої справи, примчався в нашу провінцію, завітав в ТВОЮ крамницю та купив у тебе зілля…

— Ну, так, все так й було, — підтвердила я, не розкриваючи подробиць нашої з ним бесіди про Коштолюба. Ще цього мені не вистачало.

— І ти дійсно думаєш, що це збіг обставин? — не здавалася жінка. Я розуміла до чого вона веде, але не дозволяла їй порушити свої особисті кордони. Я не готова ще ділитися тим, з чим сама не розібралася до пуття.

— От і мені цікаво, — з’явилася на кухні Сніжка. Кішка задоволено потягнулася.

— Ой, а це що за миле чудо таке? — відволіклася Віліна та подивилася на тваринку.

— Познайомтеся, Віліно. Це мій новий фамільяр — Сніжка.

— Фамільяр. Як цікаво. Ну, будемо знайомі. Я — Віліна, сусідка ваша. То ти також думаєш, що Ларіон прийшов…

— Я це знаю, — нявкнула кішка та всілася на підвіконні.

— Ох, дитинко, — зітхнула Віліна та знову подивилася на мене. — Він тобі подобається?

— Ні, — замотала головою я та прикрила очі руками. — І взагалі не хочу про це говорити. Ми спізнимося на ринок, — я встала з-за столу та помила чашки.

— Доню, вибач, не хотіла лізти в душу. Але ж… Не я спитаю, так інші…

— Я з ними якось розберуся, Віліно. Але я справді не знаю, чому він за мною ходить. Я не прагну стосунків. Навіть якщо це сам Вищий демон. Зрозуміло?

— Звісно, — зітхнула тітка. — Ходім на ринок, дитинко.

— Сніжко, ти з нами? — подивилася на кішку, що завершувала ранкові процедури та вилизувала свою білу шорстку.

— Авжеж, я не можу пропустити таку пригоду, — її очі загорілися й вона стрибнула на підлогу.

Ми нарешті вийшли з будинку та попрямували в бік ринкового павільйону. Дощ припинився, а з-за хмар навіть сонечко намагалося пробитися.

На ринку вже зібралася чимало народу та стояв гул голосів. Я обирала необхідні товари та складала в свій кошик, Сніжка побігла самостійно вивчати місцеві ряди, а Віліна відійшла купити спеції.

Я ж зупинилася біля рядів з артефактами. Раптом мою увагу привернула нова лавка. Тут були різні вироби з камінців. І я точно пам’ятаю, що раніше її тут не було.