Розділ 10

Ларіон.

— Прадавня магія! — зітхнув я, спостерігаючи за парочкою, що відпочивала у кафе. Накинувши на себе личину чорного ворона сидів на гілці дерева та дивився у вікно кав’ярні. Ця відьмочка змушує мене робити божевільні вчинки! Чи думав я колись, що можу втратити спокій лише від одного погляду на жінку? Та ніколи! Я за двісті п’ятдесят років не відчував нічого подібного. Я став правителем держави, контролюю тисячі людей, в курсі сотень тисяч справ, але взяти під контроль власні емоції не зміг. От як це називається? Слабак.

Вона немов ураган з’явилася в моїй резиденції, накинулася зі звинуваченнями, намагаючись захистити свої права. Я не зміг не проконтролювати, що вона дійде до Академії, що її приймуть на ці кляті курси, а потім ще й узявся супроводжувати на прогулянці. Ну, геть сказився! Але й опиратися тяжінню, що виникло між нами, було геть непросто. Я не міг розібратися, що відбувається, адже розум відмовлявся сприймати те, що йшло зсередини. Ясно було лише одне — моя сутність зробила свій вибір. Ліанель — моя істинна пара. Тільки от у магів та відьом не було подібних відчуттів. Це прокляття демонів: відчувати істинність, а часом ще й знати, що вам ніколи не бути разом. Прадавня магія, за що нам така кара?

Я провів її та того Дейра до самого будинку Ліанель й тільки тоді видохнув. Вона вдома. В безпеці. Вранці завітаю в її крамницю. Їй поки не потрібно знати про істинність. Не хочу її лякати. Але я маю спробувати завоювати її прихильність, а якщо пощастить, то й серце. Бачив би мене зараз Каріон. Добре, що брат не знає справжньої причини мого термінового відрядження. Я нікому не доповів куди їду та з якою метою. Взагалі про те, що в мене з’явилася істинна не має знати ніхто, допоки ми обоє цього не захочемо. Не хочу, щоб дівчина стала моїм слабким місцем, щоб про це дізналися мої вороги.

Злетівши з гілки попрямував до готелю, в якому зупинився тут, в Боровці. Я не приховував свого справжнього імені та походження. Це мені ні до чого. Я прекрасно бачу ставлення інших до себе, знаю їхні потаємні думки. Саме поселення здалося мені вельми затишним, та й зустріли мене, наче давнього друга чи родича: я був приємно вражений теплим прийомом. Пригостили гарячим чаєм та навіть запропонували вечерю, провели в номер на мансардному поверсі, вибачившись, що це єдиний вільний на цю ніч. Мені було байдуже. Є ліжко та гарячий душ, а все інше мені було неважливим.

Наступний день зустрів ласкавим сонечком. Осінь вирішила побалувати нас теплими деньками, тож, відкривши маленьке вікно та впустивши у свій готельний номер ранкове повітря, я відправився на прогулянку.

Її крамничка була відчинена, а перед входом з’явився гарбуз із вирізаною мордочкою. Я посміхнувся, й раптом згадав, як ми з братом, ще дітьми, так чекали на ці святкові дні, також вирізали гарбузи та прикрашали ними подвір’я…

Дверний дзвіночок бренькнув, як тільки відчинилися вхідні двері, і я опинився у затишному приміщенні. Пряно-солодкий аромат та безліч різноманітних баночок на полицях. Причому, помітно, що кожна з них стоїть на своєму місці. Ліанель якраз розставляли нові настоянки й повернувши голову до мене завмерла від здивування.

— Доброго ранку, відьмочка, — привітно усміхнувся.

— Доброго ранку, Ваша Величносте, — повільно відповіла дівчина та застигла на місці, вхопившись руками у свою в’язану блакитну туніку. Цей колір їй неймовірно пасував.

— Ліанель, не треба титулів. Я обіцяв прийти, й ось я тут.

— Ларіоне, не варто було приїздити ще й так швидко. Ви знову витрачаєте свій час на мене… Що подумають про вас? Про мене? Я не хочу неприємностей... — вона зніяковіла.

— Я — правитель Гріндару, а Боровець — його частина. Тож, немає нічого дивного, що вирішив навідатися в це містечко, — знизав плечима, продовжуючи вивчати крамницю Ліанель. Мені тут подобалося — все зроблено з душею, гармонійно та водночас просто.

Дівчина недовірливо подивилася на мене. Її явно не влаштовувала така відповідь.

— Чим я можу допомогти? — діловим тоном перепитала вона.

— А що ти можеш порадити? — перепитав я. — Яке з твоїх зіль найкраще?

Ліанель на мить замислилася.

— Візьміть ось це, пане Ларіоне, — схопила щось з полиці та протягнула мені маленьку пляшечку. — Це зілля покращує настрій та лікує сум на серці та душі. Мій фірмовий рецепт, лише вчора зварила…

— Це те, що потрібно, Ліанель, дякую, — дістав з кишені монети та віддав їй. Вибір зілля мене здивував. Але вона дійсно вгадала, що мені потрібно. Мені варто прийняти пару крапель та перестати думати про відьмочку.

— Що ви, не варто, це подарунок, — спробувала відмовитися вона.

— Ліанель, прошу, візьміть. Вам це потрібно. До того ж я обіцяв підтримку малому бізнесу. Тож, не відмовляйтеся. — Я залишив монети на столі. — Скажіть, краще, чи вдалося вам оформити позику на навчання?

— Ще ні, — розчаровано зітхнула Ліанель. — Коштолюб дізнався про мої наміри вступити на курси, але сказав, що мої доходи не дозволяють…

— Зрозумів. Схоже, нам потрібно перевірити роботу вашого Коштолюба, чи як його там, — нахмурився демон.

— Пусте, Ларіоне. Не варто турбуватися через такі дрібниці. Я поїду в столицю й звернуся в інший банк… Ви й так зробили для мене занадто… не треба за мене просити.