Розділ 9

— Привіт, бджілко. Ти хоч іноді відпочиваєш? — чоловік простягнув мені руку, й ми разом рушили вулицею. — Коли ти останнього разу ось так просто гуляла?

— Відпочинок не для мене, й ти це знаєш, Дейре. До того ж мені подобається зіллєваріння та цілительство. Я люблю допомагати іншим, знати, що мій день пройшов недарма… Звісно, часом я втомлююся, але я завжди знайду сили та час для друзів. А як твій робочий день минув?

— Вперта та незламна подруго, пропоную на цій вечір забути про роботу. У мене сьогодні без надзвичайних подій, тому можна вважати, що день цілком успішний.

— Куди підемо? — я зрозуміла, що він справді не налаштований на розмови про роботу, тому перевела тему.

— На центральній площі в нашому улюбленому барі «У Рейана» почали готувати осінню каву, зокрема, гарбузову. Ти маєш це спробувати! — із захватом розповідав Дейр. — Друг мені розповідав, що він сам придумав цей рецепт!

— Нічого собі, це щось новеньке. І вже кортить спробувати, — я ледь в долоні не заплескала. Каву я дуже любила, а от експерименти з цим напоєм ще більше.

— Так, згодний! Втім, попереджаю: смак у неї дуже незвичний, хоча поєднання кави, молока, спецій та гарбуза зробило цей напій не лише смачним, а ще й зігріваючим. Якраз для такої погоди, — ділився своїм досвідом смакування нового напою Дейр, а я вже уявила цей смак.

Ми продовжували йти вуличками нашого рідного містечка. Ввечері, коли з’являвся на небі місяць та вмикалися вуличні ліхтарі, все навколо занурювалося в особливу атмосферу, й багато мешканців поспішали на прогулянку, щоб насолодитися цією природною магією. Ось й зараз в центрі міста зібралося чимало народу. Бігали навколо площі дітлахи з м’ячем, молоді закохані парочки ховалися від сторонніх поглядів десь в тіні дерев, на лавочках вели неспішні бесіди мешканці старшого віку.

— Ліанель, тобі так личить усмішка, — ми зупинилися посеред алеї.

— Дякую, Дейре, — між нами повисла незручна пауза й він обережно притиснув мене до грудей, ховаючи в обіймах.

— Це тобі дякую, що погодилася на прогулянку, — прошепотів чоловік й знову взяв мене за руку.

Бар «У Рейана» світився вогниками як всередині, так й ззовні. Фасад будівлі вже прикрасили традиційними вирізаними з гарбуза світильниками до Свята Тіней, що завжди приходилося на кінець осені, з одного боку символізувало збір врожаю, а з іншого нагадувало про наближання зими. Деякі старожили стверджували, що саме в ці дні слабшає межа між світом живих та світом тіней, світом мертвих… І наші пращури можуть приходити до нас у вигляді тіні чи духа – дати якусь пораду, про щось попередити, або застерегти.

 Зазвичай протягом двох-трьох тижнів до цього дня оселі й прикрашали ліхтариками з гарбуза, аби таким чином показати, що в цьому домі пам’ятають тих, хто пішов за грань. І завершувалося Свято Тіней традиційною костюмованою вечіркою й народними зборами в переддень зими.

В приміщенні кафе було тепло та пахло кавою.

— Вітаємо в нашому закладі, — привітався з нами його власник. Рейан особисто обслуговував гостей, розробляв рецепти, хоч він й мав помічників на кухні, але волів особисто все контролювати.

— Привіт, Рейане, — потиснув йому руку Дейр. — Нам з Ліанель ваш фірмовий гарбузовий кавовий напій, будь ласка. І на ваш смак щось з основних страв.

— Знав, що ти повернешся, друже. Все буде за кілька хвилин, — підморгнув чоловік за стійкою.

Дейр потягнув мене до вільного столика на двох. Розмовляти не хотілося. Я дивилася у вікно, повністю занурившись у свої думки. У мене було відчуття, що з початком навчання в Академії моє життя зміниться. А, можливо, воно вже змінилося…

— Ліанель, я чув, ти подала заяву на ці нові курси від Академії, — до нас підійшов Рейан та поставив на стіл дві чашки ароматного напою, фірмові оладки та запечені овочі.

— Так, Рейане, була днями в столиці.

— Я також збираюся їхати в Раднір. Ви ж знаєте, друзі, цей бар дістався мені у спадок від батьків, але через їхню ранню смерть, я не зміг продовжити навчання. Зараз маю необхідний капітал для оплати, але не маю надійну людину, якій б зміг довірити свій бізнес, поки триватимуть курси…

— Друже, я готовий тобі допомогти, якщо ти не проти. Домовлюся в школі, щоб мені поставили розклад так, щоб я міг присвятити кілька годин на день контролю над твоїм персоналом, якщо ти, звісно, не проти… — подивився на чоловіка Дейр.

— Дякую, друже. Обговоримо це пізніше, — в очах Рейана промайнула надія, а потім, подивившись на мене, додав, — Ліанель, я до тебе забігу, розкажеш мені що та як з цими курсами, гаразд?

— Авжеж, Рейане. Заходь, коли матимеш час.

— Смачного, друзі, — власник бару привітно усміхнувся та поспішив до інших відвідувачів.

— М-м-м, — це нереально смачно! — зробивши перший ковток прошепотіла я, а в очах Дейра промайнули веселі іскорки.

— Пий та насолоджуйся, Ліанель, — він обережно накрив своєю рукою мою.

І в цей самий момент я відчула на собі чийсь пильний погляд. Наче хтось спостерігав за нами. Пекучий погляд на спині, що змусив мене озирнутися, але за нами нікого не було — лише стіна та вікно, за яким також нікого не було видно.