Розділ 8

Наспівуючи собі під ніс улюблену пісеньку я помішувала ложкою в казанці зілля, яке якраз встигло нагрітися до потрібної температури. Солодкий аромат розповсюдився по всьому приміщенні. Раптом вхідні двері відчинилися, а дверний дзвіночок сповістив про нового гостя. Вимкнувши плитку, поспішила зустрічати відвідувача.

На порозі стояв усміхнений Дейр в незмінному костюмі — шкіряні коричневі штани, біла сорочка та синій плащ. Син тітки Віліни. Світловолосий молодий чоловік мав силу вітру, але настільки слабку, що у школі його дражнили та навіть насміхалися, мовляв, прадавні маги спали, коли він народився й забули наділити це дитя магічною силою. Втім, Дейр завжди залишався позитивним та намагався приборкати неслухняну стихію вітру не звертаючи уваги на образи та гострі слова. І таки зміг досягти результату завдяки власній впертості та наполегливості. Та й мати його підтримувала як могла. На відміну від мене, Дейр отримав диплом Академії й зараз працював у молодшій школі та вчив дітлахів основам магії та базовим навичкам керування стихіями. Тепер вже ніхто не смів насміхатися над ним, його поважали у Боровці, а деякі навіть вставали в чергу, щоб їхнє дитя потрапило саме в його клас.

— Красуне, як справи? — обійняв він мене.

— Чудово! Рада знову тебе бачити, Дейре, — посміхнулася старому приятелю. — Ти сам як? До матері вирішив зазирнути в гості?

— Та в мене все як завжди, — відмахнувся чоловік. — Я в цій школі днюю та ночую. Молодші школярі потребують постійної уваги. Особливо ті, хто приїжджає на навчання з сусідніх сіл та живе в гуртожитку… Я не за цим прийшов. Матір казала, ти днями їздила в столицю, — почухав він потилицю.

— Довелося, — зітхнула я. — Все через дурнуватий новий закон про освіту.

— Нам вже також прийшла постанова щодо нього. Але там не все так страшно насправді. Просто ті, хто пише статті, трошки неосвічені дармоїди… Ну, й матір моя вміє навести шуму та суєти там, де нічого такого й близько немає…

— Та я вже зрозуміла. До того ж сама винна — треба було уважніше читати, або з тобою порадитися, але мене настільки обурило рішення Вищих демонів знищити малий бізнес, що я не могла ні про що думати…

— Це у твоєму характері. Запальна відьмочка. Резиденція Ларіона хоч ціла? — розсміявся маг та вмостився на диванчику для гостей.

— Та що їй зробиться, — відмахнулася я. — Все нормально, а мене прийняли на курси! Щоправда, три дні тому заходив Коштолюб. Позику він мені не дасть. Але я придумаю щось з цим, — ділилася з другом своїми пригодами.

— Я можу дати тобі позику, сусідко!

— Дякую, Дейре, але вибач, мушу відмовитися. Не хочу брати в борг у близьких. Це погана прикмета.

— Але крім нас з мамою в тебе нікого нема. Ми майже родичі. І я маю потрібну суму… — не здавався сусід.

— Знаю, любий, але я не візьму.

— Ех, знав, що не візьмеш, але не міг не запропонувати, — Дейр усміхнувся, оглядаючи мої полички. — Ну, хоч на каву зі мною сходиш після роботи? — примружився чоловік. — Сьогодні у мене вихідний, тож, маю вільний вечір.

— Добре, на каву сходимо. Зайди за мною сьогодні о шостій.

— Обов’язково. Ну, й раз вже я тут, то візьму твої бальзами та настоянки для першої допомоги при травмах. Мої запаси майже закінчилися, а діти ще ті бешкетники, адже при роботі зі стихійною магією на уроках всяке буває.

— Розумію, — зітхнула я. Маючи двох братів-стихійників я прекрасно знала, що він має на увазі.

Швиденько зібравши його замовлення я видала чек. Дейр сунув мені в руки мішечок з монетами. Там було явно більше, ніж потрібно, але він відмовився від решти.

— Дякую, люба, — маг чмокнув мене в щічку. — Бережи себе. Я зайду ввечері, — нагадав та знову широко усміхнувшись зник за дверима.

А я зітхнула, подивившись йому вслід. Гарний він чоловік, навіть в чомусь привабливий. Але не мій. Останні роки два він наполегливо добивається моєї уваги, втім я не можу йому запропонувати більше, ніж просто дружба. Дейр це знає, але продовжує балувати мене смаколиками та водити на прогулянки.

Схоже, та настоянка, рецепт якої сьогодні мені спав мені на думку, згодиться мені просто зараз. Потрібно терміново прийняти пару крапель, щоб трішечки підняти настрій, який раптом зіпсувався.

— Щось сталося? — втупилася на мене Сніжка, що зненацька опинилася під ногами.

— Не зовсім, — махнула я рукою та повернулася в лабораторію, до свого зілля. Ще раз перемішала суміш, понюхала, навіть спробувала й переконалася в тому, що воно готово до розливу у пляшечки.

— Кого ти намагаєшся обманути, Ліанель? Ти забула, що я — це ти. По суті.

— Я ще не звикла, що у мене є фамільяр, — проговорила до кішки я.

— То звикай, теж мені проблема, — заявила Сніжка. — То що? Хто це був?

— Сусід наш. Дейр.

— Він тобі подобається?

— А це тут до чого? – скрикнула я.

— Просто скажи — подобається чи ні? — не здавалася фамільяр.

— Ох, пристала. Ну, ні! Така відповідь тебе влаштує? Він мій друг, сусід, майже брат… Але ні. Він не той чоловік, якого я б хотіла бачити поруч, — промовила я, наливаючи настоянку в чергову баночку.