Розділ 7

Сьогодні я прокинулася на світанку, відкрила вікно, впускаючи в кімнату свіже повітря та потягнулася.

Сонечко ледве показалося за деревами та дахами будинків, і я посміхнулася новому дню, відчуваючи прилив сил та енергії: настрій був чудовим. Як відьма, що взаємодіє з силами природи та її дарами, я могла поповнювати свій енергетичний та магічний резерв саме завдяки ранковим сонячним променям. А природа охоче зі мною ділилася нею.

І це пішло мені на користь. Останні кілька днів були так само важкими та виснажливими. Ні, Коштолюб мене більше не турбував, та й в мої сни не приходили дивні незнайомці, я не чула чужих голосів, втім, у мене з’явилося передчуття, що має щось статися. А найголовніше — я не розуміла — добре чи погане. Просто відчувала зміни. І це не давало мені спокою.

Я змінила піжаму на улюблений спортивний костюм та почимчикувала на кухню, приготувала собі каву, посмажила яєшню з беконом та влаштувавшись за столом, замріяно примружила очі. В моїй голові виник рецепт нової настоянки, що могла б підіймати настрій, знімати втому, наповнюючи новою енергією, та проганяти смуток та сумніви. Звісно, я не можу туди додати сонце, але є дещо, що може його замінити.

Отже, мені знадобиться цедра апельсина, квіти календули та ложечка меду. До цієї суміші додам води з джерела, зібрану на світанку. Кажуть, в цей час вона має особливі властивості. Потім все трішки підігріти, не доводячи до кипіння. Ось й все. Матимемо чудовий засіб, що точно допоможе підняти настрій та розігнати хмари на серці.

Я схопила свій нотатник, що лежав на підвіконні та швидко записала новий рецепт, щоб нічого не забути.

Швидко поснідавши, побігла на вулицю, до джерела, що було розташоване на сусідній вулиці. Наповнила водою відро та поспішила назад, у свою лабораторію: мені кортіло негайно розпочати роботу над цим зіллям, адже я мала в запасі всі необхідні інгредієнти.

Втім, як тільки я увійшла до приміщення, то завмерла на порозі й мало не впустила відро з водою.

На моєму робочому столі в лабораторії, посеред книжок, плитки та баночок сиділа пухнаста біла кішка із виразними зеленими оченятами та кумедними кісточками на вухах. Вже не кошеня, але й не доросла особа.

— Ти тут звідки? — нарешті вимовила я, ставлячи відро на підлогу.

— І тобі доброго ранку, Ліанель, — кішка повернула голову в мій бік.

— Доброго ранку, — зробила два кроки, опинившись поруч з незвичною гостею.

— Ти вікно не закрила. То я увійшла. Не проти? — нявкнула кішка.

— Не то щоб проти, але... — розгублено дивилася на білосніжну істоту, що розмовляла зі мною цілком зрозумілою мовою. Це було непритаманним звичайним диким чи домашнім тваринам. Хіба що переді мною магічне створіння…

— Не треба так напружено думати, — скривилася вона. — Я ж відчуваю це. Гаразд, мене до тебе прислали, — видала ранкова гостя та, уважно на мене подивившись, кліпнула очима, а потім стрибнула на підлогу та обійшла мою лабораторію навколо, винюхуючи кожен закуток. — Мило у тебе. Затишно, безпечно. Не обманув…

— Та хто? Хто тебе до мене прислав? — зовсім розгубилася я.

— Він побажав залишитися анонімним. Сказав, що розповість все при особистій зустрічі, Ліанель.

— Дива та й годі. А навіщо він тебе прислав?

— Охороняти нерозумну відьму, яка не вміє відпочивати, а ще дуже любить пригоди на свою… ем… дупцю, ось, — вона всілася знову на столі та схилила голову на бік.

— Так й сказав? — витріщилася на неї я, перебираючи в голові, хто міг мені відправити такий подарунок. Ну, не Вищий же демон, справді!

— Ну, майже, — махнула хвостом кішка. — Тепер ми з тобою пов’язані, відьмочка. Фамільяри…

— Фамільяр? — охнула я.

— Невже не чула про нас? — знову скептичний погляд.

— Чого ж не чула, — зітхнула я, почухавши потилицю. — Я знаю про фамільярів. Це магічні помічники відьом. Ще з прадавніх часів. Хоч це не обов’язково. Не кожна відьма має свого фамільяра. Водночас є так звані родові фамільяри, які століттями служать одному роду.

— Ну, це вже добре. Отже, тепер я — твій офіційний фамільяр, помічниця та супутниця, поки смерть не розлучить нас, — підсумувала кішка та розслаблено розтягнулася на столі. — Пригостиш чимось?

— Ага, звісно. А… як тебе звати? Моє ім’я тобі відомо, а от…

— Сніжка я. Це він мене так звав…

— Сніжко, дуже рада знайомству. Тобто, ти вже була чиїмось фамільяром?

— Я — ні. Ти що. У нас один хазяїн чи хазяйка. То бабуся моя у нього на службі. А я чекала розподілу від нашого підрозділу. Але щось керівництво ніяк не могло знайти для мене відьму, для якої я стану справжньою частинкою душі. Це все зав’язано на енергіях. А він з легкістю знайшов тебе. І сказав, що ми з тобою ідеальна пара. Тому я тут.

— Ох, Сніжко! — наважилася я опустити руку на її пухнасту шорстку. — Ми з тобою точно схожі. Такі самі запальні та вперті. Це я вже зрозуміла. Ходімо нагору, кухня на другому поверсі, пошукаємо тобі що поїсти та й треба братів моїх розбудити, їм на навчання, ще просплять уроки…

— А це мені ще більше подобається. Я люблю дітей.