Розділ 6

Не дивлячись на те, що Коштолюб зіпсував мені настрій, це не похитнуло мою віру в те, що вже за місяць я стану слухачем курсів, студенткою Академії Магії! Я не звикла здаватися та пасувати перед складнощами. Я маю подбати про себе, адже ніхто крім мене, цього точно не зробить. З такими думками я поставила на плитку казанок та почала кидати в нього трави — робота завжди мене заспокоювала та допомагала привести думки до ладу. Осіннє сонечко зазирало у відчинене вікно, ще досить теплий вітерець грався з моїм волоссям. В Боровці клімат відрізнявся від столичного. Тут завжди було тепліше та дощів менше. Але дихання осені вже відчувалося. Я додала останній інгредієнт до варива та промовила слова закляття, що мало посилити цілющу дію зілля. Воно забулькотіло, набуло гарного зеленого кольору та розповсюдило приємний м’ятний аромат по всьому приміщенні.

Ось й все. Тепер зілля має охолонути й можна розливати по маленькім пляшечкам та виставляти на продаж.

Задоволена собою я повернулася в основну залу. Відвідувачів більше не було, і я вирішила перевірити, що ж вчора продали мої молодші брати та порахувати виручку. Як ніяк звітний період не за горами й потрібно ще ввести все в спеціальну систему. Тож, я відкрила свій планшет та увійшла в програму.

— Ліанель, — почула я чийсь голос та стріпонулася. За роботою не помітила, що до крамниці хтось завітав. — Вітаю! Вибачте, не мав наміру вас налякати, — стушувався дядько у дорожньому костюмі. Це був один з постійних замовників, що мешкав у сусідньому поселенні.

— Пане Даміре, добрий день! Рада вас знову бачити. Це ви мені вибачте, я зовсім вас не помітила…

— Що знову Коштолюб звітами дістає? — схилив голову на бік мій гість.

— Це частина моєї роботи, — знизала плечима я. — Чим можу допомогти?

— Я знову збираюся в мандри, шукатиму місце сили тепер на сході країни. Прийшов за твоїми чудними зіллями — це незамінна річ у подорожах!

— Розумію, — кивнула у відповідь. — Зранку якраз зварила свіженьке цілюще зілля проти застуди, ну й ці, що ви зазвичай берете, також маю в наявності.

— Чудово! Знав, що можу на тебе розраховувати, — усміхнувся чоловік.

— Вам дякую за довіру та рекомендації. До мене вже зверталися ваші друзі.

— Такій гарній та талановитій цілительці приємно допомогти, — знову всміхнувся у вуса дядько. Ти не соромся, якщо треба щось — кажи. Старий маг радо допоможе. У мене є зв’язки, такі, яких Коштолюб боїться, — підморгнув Дамір.

— Дякую, але я впораюся, — склала в торбинку кілька баночок із новим зіллям, додала свої фірмові настоянки, які відмінно знімали втому та розслабляли м’язи після тривалої ходьби, також додала крем для зволоження шкіри та ліки проти отруєння. Словом, все, що дійсно могло стати в пригоді під час дальньої дороги. — Бажаю вам гарної подорожі, Даміре, — з теплою усмішкою протягнула його пакунок.

— Дякую, люба. Ти також бережи себе. Ще побачимося, — він залишив мені жменю монет та покинув крамничку.

Я довіряла йому, тому перерахувала вже коли він пішов, та виявила, що чоловік залишив на десять монет більше, ніж треба. Навіть вискочила на поріг маючи намір повернути решту, втім, старого мага вже не було й сліду.

Повернувшись назад, відклала в бік зайві монети. Дамір же сказав, що повернеться, тож, віддам наступного разу. З такими думками я повернулася до розрахунків, але вже за хвилину в крамницю завітали нові покупці.

Друга половина дня видалася активною. Я ледь встигала видавати зілля та консультувати клієнтів. Так, окрім, продажів ліків, я ще й оглядала хворих та призначала лікування, давала поради тим, хто цього потребував.

До вечора я почувалася геть виснаженою, тому, коли в дім забігли хлопці, зраділа.

— Марку, Лука, як добре що ви тут! Побудете годинку до закриття? Мені потрібно відновити магічний резерв…

— Саме для цього ми й тут, сестричко. Ходи нагору та відпочинь. Ми все зробимо та зачинимо крамницю.

— Дякую, мої хороші, — обійняла братів й повільно піднялася сходами на другий поверх, зазирнула на кухню, де мені залишили теплу вечерю. Швидко впоравшись з картоплею та котлетами, прийняла гарячу ванну, пройшла у свою кімнату й не встигла голова торкнутися подушки, як я провалилася в сон.

— І треба тобі було так себе заморити, щоб спустошити весь резерв, ще й зілля власне не прийняти! — почула десь поруч буркотіння, але нікого не побачила. Голос був тихий, трохи хриплий… та незнайомий. Хоч мені чомусь здалося, що це хтось дуже близький. Просто відчула потяг до нього. Ніби були якісь ниточки, що нас зв’язували.

— Роботи багато, клієнти складні, настав сезон хвороб, — спробувала виправдатися я. — А ти взагалі хто та що тут робиш, у моєму сні?

— Я той, хто має намір опікуватися тобою, відьмочко, — в голосі незнайомця почулися лагідні турботливі нотки.

— Сміливо, але марно. Не витрачай свій час на мене, хто б ти не був, я здатна сама про себе потурбуватися. Не псуй мій сон. Йди собі.

— Дурне буркотливе дівчисько, — зітхнув голос. — Гаразд, відпочивай. В нас ще буде час нормально поговорити. Я відчула в районі лоба теплу долоню, з якої лилася магія, незнайома мені, але приємна, відчувала, як сили відновлюються, минає запаморочення та втома, проте не могла розплющити очі. За кілька хвилин я знову повністю поринула в сон. На цей раз ніяких незнайомців та чужих голосів не з’являлося.