Розділ 5

— Ліанель, доброго ранку! — зустріла мене тітка Віліна на порозі нашого будинку. Вона наглядала за молодшими братами, поки мене не було, хоч їх це постійно дратувало, адже хлопці вважали себе цілком самостійними та прагнули свободи від контролю, але за нашими законами неповнолітні діти завжди мали перебувати під наглядом дорослого. За це карали щонайменше штрафом. — Як ти, моя люба? Як пройшла твоя поїздка? Вдалося потрапити на прийом до Ларіона? — тараторила сусідка.

— Ох, тітонько! — скинувши біля сходів чоботи, наплічник та дорожній плащ, обійняла жінку. — За вчорашній день відбулося стільки подій, що, мені здалося, промайнуло ціле життя!

— Нічого собі! Швиденько розповідай, що там сталося з тобою в столиці. Ти прямо світишся, дорогенька! — ми піднялися в кухню та розмістилися за столом. Було помітно, що сусідка з нетерпінням очікувала на розповідь.

— Нам теж цікаво, — прибігли на мій голос брати й також кинулися обіймати.

— Привіт, мої хороші. Швидко мити руки та будемо разом снідати, — проговорила до них.

— Ну, знов мити руки… — почувся одноголосий невдоволений вигук підлітків.

— Бешкетники, — беззлобно посміхнулася Віліна. — Хто не миє руки, той не їсть!

— Щось накоїли поки мене не було? — поглянула на жіночку я.

— Та ні, не хвилюйся. Хлопці були дуже чемні, й вчора цілий день працювали в крамниці, — з теплом відповіла вона.

— Так і є! Ми зробили планову виручку, сестричко! То що там в столиці? Розказуй вже, — знов в один голос проговорили близнюки та нарешті всілися за столом.

— В столиці все чудово. І дуже скоро ви теж поїдете в Раднір та будете навчатися в Академії Магії, — з викликом дивилася на братів я.

Тітка Віліна ніжно усміхнулася та поставила перед підлітками дві тарілки з кашею та дві чашки какао. Мені налила кави та зробила бутерброд з шинкою та сиром.

— Їж люба. З дороги, мабуть, зголодніла, — ласкаво промовила сусідка.

— А ти? Це ж твоя крамничка. Ти не можеш її втрати. Я готовий відмовитися від навчання, якщо потрібно. Йди сама. Отримай той сертифікат! — обурився Марк.

— Ні, ми не втратимо цю крамничку, мій хороший, — посміхнулася до брата. — Виявляється, ми неуважно прочитали новий закон. Мені не потрібно вчитися повні сім років в Академії, як звичайним адептам. Я можу пройти курси підвищення кваліфікації та мені подовжать ліцензію відьми...

— Отже, крамницю ми не втратимо? — перепитав Лука.

— Все вірно. Крамницю в нас ніхто не забере. Я піду на навчання, а згодом й ви вступите до Академії… — хлопець задоволено усміхнувся.

— Вибач, доню, це я винна, — опустила очі Віліна. — Підняла паніку, збила тебе з пантелику…

— Знаєш, тітонько, я маю тобі додатково за це подякувати. Якби я не кинулася до Ларіона, не вимагала б аудієнції, то не познайомилася б з таким чудовим чоловіком. Він дійсно дбає про народ…

— Ох, дівчинко, дивись, не дозволяй емоціям взяти гору. Демони підступні спокусники… — вона по-материнські дивилася на мене. Я не сердилася на неї. Всі ми помиляємося. Тепло в її очах казало про те, що Віліна дійсно хвилюється за мене, за нас з братами…

— Ти ж знаєш, нема коли мені про залицяльників думати. Роботи багато. Дякую, що приглянула за крамницею та за хлопцями, піду, потрібно все перевірити та зварити нове зілля проти застуди. Осінь як ніяк. Воно завжди має попит в цей період. А ви бігом до Вищої школи! Чого байдикуємо? Іспити не за горами! — подивилася на братів, що неохоче колупали ложкою в тарілках з манкою.

— Вже біжимо! — хлопці похапцем допили свої напої, підхопили ранці та зі сміхом вибігли з кухні.

— Я також піду, люба. Раптом що — клич, — проговорила Віліна, і вже за мить я залишилася сама.

Прибравши на кухні та прийнявши душ після дороги, спустилася на перший поверх нашого будинку. Тут розташовувалося всього дві кімнати. Досить простора зала, що й слугувала основним приміщенням крамниці, та лабораторія, де я й створювала нові зілля та приймала пацієнтів.

Нагорі, поруч з кухнею, розмістилися дві спальні, моя та братів, й також ванна кімната. Місця небагато насправді але нам всього вистачало.

— Пані відьмо, добридень! — дверний дзвіночок задзеленчав впускаючи першого на сьогодні клієнта. Я обернулася в його бік, споглядаючи на порозі одного з банківських клерків. По спині пройшовся холодок. Цей гном ніколи не приходив просто так.

— Пане Ґрімберте, ласкаво прошу, — посміхнулася до товстуна у широкому солом’яному капелюсі та робочому костюмі-трійці, що тримав під пахвою бухгалтерську книгу. — Чим можу бути корисна?

Дуже дивно було сьогодні побачити цього Коштолюба, адже лише середина місяця. В Боровці його всі звали тільки так. Вже ніхто не пам’ятав справжнє родове ім'я Ґрімберта. Це прізвисько просто намертво приклеїлося, й сам голова банку його прийняв та не ображався коли його кликали саме так.

— До мене дійшли чутки, шановна Ліанель, що ви вирішили взяти участь в експериментальному проєкті демонів та вступили на курси підвищення кваліфікації при столичній Академії, — свердлив мене пекучим поглядом гном.

— Оперативно вам передали інформацію, — не стала опиратися я. — Це правда. Я дійсно вчора подала заяву на курси, — схрестивши руки під грудьми дивилася на свого раннього гостя.