Розділ 4

Я вийшла на вулицю, вдихаючи свіже повітря та притискаючи до грудей ту саму теку з паперами. Каріон люб’язно все пояснив та допоміг заповнити необхідні графи. Вже за місяць я стану студенткою Академії Магії, точніше її спеціального підрозділу, для таких як і я. Нас поділять на групи, враховуючи освіту, досвід та навіть рівень магії. І вже в невеликих класах ми будемо навчатися та вдосконалювати власні навички. І якщо ще вранці така перспектива мене дратувала, то зараз я почала сприймати це як нову пригоду та можливість. Зрештою, я мріяла про навчання в Академії ще школяркою. Нам розповідали про неї багато цікавого, але тоді це було недосяжним та примарним. А зараз я стою на території Академічного містечка й досі не вірю, що це не сон.

— Ліанель, — я вже мала намір повертатися до центра міста та підійшла до платформи, з якої відправлялася вагонетка. Зі здивуванням повернула голову та втупилася в Ларіона.

— Ваша Величносте? — я охнула. Зовсім не очікувала його тут побачити.

— Прийшов переконатися, що у вас все добре та ви не прибіжите до мене з черговою скаргою, — зухвало посміхнувся демон.

— Все добре, — я потрясла текою. — Мене зарахували на курси. Ще раз вибачте мені. І… Дякую за все.

— Пусте. Але я буду радий, якщо ви дозволите показати вам столицю, пані відьмо.

— Що? — кліпнула на нього й аж рота відкрила від здивування. Повз нас проходили викладачі та студенти, кидали в наш бік зацікавлені погляди й поспішали далі у своїх справах.

— Я хочу показати вам столицю, Ліанель. Тим паче дощ припинився, а з-за сірих хмар нарешті визирнуло тепле сонечко.

— Але це не зручно. У вас справ й так вистачає, не варто приділяти мені стільки уваги. Я й сама можу.., — продовжила опиратися я, гублячись в здогадках — чому він вирішив це зробити. — За кілька годин у мене поїзд… Брати вдома самі…

— Схоже, тепер моя головна справа — це ви, — пробурмотів демон й в його очах сяйнули хитрі вогники. — То що, ходімо? — чоловік простягнув мені руку.

— Гаразд, — зітхнула я та вклала в його широку долоню свою.

Він дочекався порожньої вагонетки та заскочив в неї, допоміг піднятися мені та натиснув щось на пульті. Двері зачинилися. В кабінці ми були самі. І зараз я мала можливість роздивитися територію Академії більш детально — адже з висоти у панорамні вікна вагонетки все було видно немов на долоні.

— Ось там знаходиться корпус, де будуть ваші заняття проходити, — Ларіон показав на триповерхову будівлю із блакитним дахом. А одразу за ним гуртожиток. Я б показав вам кімнати, але там ще тривають ремонтні роботи, тому екскурсія столицею та обід.

— Останнього пункту ще пару хвилин не було, — зауважила я.

— Я його щойно додав, згадавши, що ви, мабуть, зголодніли. Та й мені не завадить попоїсти, — знову хитрий блиск в очах. Я зрозуміла, що сперечатися марно. Цей чоловік зробить так, як вирішив, і я спіймала себе на думці, що така турбота мені подобається.

Ми вийшли за ворота Академії, і я з сумом та надією озирнулася.

А потім Ларіон просто взяв мене за руку та повів проспектом.

— Там знаходиться головна площа Радніру, — махнув він рукою.

Цілий квартал ми йшли мовчки, але демон не відпускав моєї руки. Я ж швидко звикла до його присутності та зосередилася на архітектурі нашої столиці: з цікавістю оглядала невисокі будиночки, зазирала у вікна крамничок, що займали перші поверхи.

— Ви так легко гуляєте містом, Ваша Величносте, ще й без охорони.

— Гадаєте, мені потрібна охорона, пані відьмочко?

— Раніше було саме так, — я ще пам’ятала попередній клан, що керував Гріндаром. З десяток років тому влада в нашій країні належала родині гномів. Тоді наблизитися до правителя без спеціального дозволу було неможливо, та й ходив він завжди в оточенні гвардійців.

— Ну, мені це ні до чого. Я цілком можу захистити себе сам. Бойова трансформація демона небезпечна для тих, хто вирішив стати на моєму шляху…

— А плітки?

— Плітки? Які плітки?

— Ну, наприклад, про нас… — обережно припустила я.

— Дитинко. Я виріс з того віку, щоб переживати за пусті балачки. Нехай говорять. А от на сторінки паперових та електронних видань жодна стаття, де згадується моє ім’я, не потрапить без мого дозволу. Тож, причин для хвилювання немає. Мешканці Радніру давно звикли до того, що я можу прогулюватися центром міста чи спальними районами. Мені важливо знати як живе народ, які є проблеми. В провінціях та невеликих містах цим займаються окремі посадовці. Тож, я завжди в курсі всіх подій. Втім, я планую особисто завітати у кожне поселення..

— Це чудово, — промовила я після хвилинної паузи. Схоже, ми дійсно не помилилися у виборі, коли повірили вищим демонам…

— Радий, якщо це дійсно так. Ми прийшли.

Я не помітила, як ми вийшли на круглий майданчик, посеред якого був встановлений білий фонтан, прикрашений фігурами лебедів. А далі починався парк.

— Яка краса! — вигукнула, підійшовши ближче.

— Цей витвір мистецтва тут з’явився нещодавно, — широко всміхнувся демон, спостерігаючи за мною. А я, немов мала дитина, кинулася до води, граючись з потоками та роздивляючись прекрасних птахів. — Лебеді — символ чистоти, відданості, кохання, навіть мудрості та відродження. Я за те, щоб наша держава процвітала. І в моїх планах створити тут справжню водойму — невелике озеро, де житимуть справжні птахи. Хочу, щоб саме вони стали символом столиці Гріндару.