Розділ 3

Академія Магія в Раднірі займала цілий квартал. Це було таке собі містечко серед міста.

Величезний парк та комплекс будівель, між якими курсували скляні вагонетки — така собі магічна канатна дорога, що дозволяла швидко пересуватися між корпусами та гуртожитками, на спортивні майданчики та магічні полігони, а також відвідати сад чи оранжереї…

Про це все йшлося на мапі, що розташувалася на головних воротах при вході в Академмістечко. Тут же була розташована перша станція цього магічного транспорту.

Я піднялася на платформу біля якої якраз зупинилася одна з таких вагонеток. Разом зі мною всередину увійшло ще декілька чоловіків та жінок, що активно щось обговорювали між собою. Я опиналася біля задньої стінки та відчула що вперлася в когось спиною й лише тихо пробурмотіла:

— Вибачте, тут дуже тісно.

— Не страшно, пані відьмо, мені навіть приємно, — прозвучав нахабний баритон, а мене аж пересмикнуло. Невже це? Та ні, не може бути. Повернутися та подивитися хто стояв за мною не було можливості. І де взагалі правила безпеки користування повітряним транспортом? Чому нас так багато в цій вагонетці? А що як вона впаде? Але всі ці питання, авжеж, залишилися без відповідей.

— А куди ця вагонетка їде? — вголос спитала, бо зрозуміла, що маршрут я так й не вбила в панель навігації.

— Вперше тут, чи не так? — знову нахабний баритон.

— Так, — зітхнула я. Не вистачало мені вдруге за день виставити себе посміховиськом. І так вже зганьбилась перед правителем, у спробі звинуватити його…

— З початкової платформи можна потрапити в адміністративний корпус лише. А вже від нього є кілька гілок, де можна здійснити пересадку та дістатися інших будівель. Тож, відьмо, шлях у нас однаковий.

Він тихо засміявся, а я відчула, що почервоніла до кінчиків вух, ще й спекотно стало.

Нарешті наша вагонетка зупинилася, й весь цей натовп висипався на платформу.

Я теж почала виходити, але запнулася о свій довгий дорожній плащ та мало не полетіла обличчям униз. В останній момент відчула на своїй талії міцні чоловічі руки та проникливий шепіт:

— Обережніше.

— Дякую, — пробурмотіла я, та нарешті подивилася на свого рятівника. Переді мною стояла майже копія нашого правителя. Тільки цей мав темно-сині очі, але таке саме чорне волосся з червоними пасмами. Схоже, я натрапила на самого ректора цієї Академії.

— Вас провести чи самі знайдете дорогу? — він відступив на кілька кроків, але я спіймала на собі зацікавлений погляд.

— Мабуть, краще провести. Я шукаю де можна написати заяву на курси підвищення кваліфікації. Його Величність Ларіон…

— О, то це ви та сама відьма, що увірвалася до нашої резиденції вимагаючи пояснень, — демон широко посміхнувся. — Ласкаво прошу в нашу альма-матер. Я із задоволенням проведу вам екскурсію. Ви звідки приїхали?

— Я з містечка Боровець. У нас там ліса, ферми…

— Зрозумів. Не чув про таке.

— Не дивно. Тут, в столиці, не люблять провінціалок, — скривилась я.

— Я не казав нічого про провінціалок, — наголосив демон. — Я лише сказав, що не чув про такий населений пункт. А це не одне й те саме, пані відьмо.

Ми увійшли в адміністративну будівлю побудовану з білого каменю із зеленим двосхилим дахом. Тут були високі вікна з мозаїкою, а всередині виявилися просторі та світлі коридори. Я з цікавістю оглядалася навколо.

— До речі, я досі не назвався. Моє ім’я — Каріон. Титул королівської особи не потрібен. Просто пан Каріон.

— Мене звуть Ліанель. Рада знайомству.

— І я радий, що ви до нас завітали, відьмочко. Що ж, ми майже прийшли.

Демон зупинився перед кабінетом, на дверях якого висіла табличка «Ректорат», та впевнено штовхнув їх, відчиняючи, а потім посунувся, пропускаючи мене вперед.

Я вдячно кивнула та увійшла всередину, опинившись у просторому приміщенні. Тут було багато світла, за столом біля вікна сиділа пухкенька жіночка у строгому костюмі та вводила якісь дані в планшетний комп’ютер.  Вона підвела очі на нас, потім підвелася та промовила:

— Пане Каріоне, вітаю. Ось список запланованих зустрічей на сьогодні, — протягнула йому аркуш паперу. — Пані, чим можу вам допомогти?

— Ця пані зі мною, Альбіно. Підготуй, будь ласка, папери на зарахування на нові курси для власників малого бізнесу.

— Звісно. Пару хвилин, — жіночка скептично мене оглянула, але нічого не сказала, вона всілася в крісло та знову зосередилася на своїй роботі.

— Ходімо в мій кабінет, Ліанель, — Каріон відчинив внутрішні двері та ми зайшли до ще одного приміщення, такого самого — світлого та просторого. Мінімум речей, максимум простору. Цікаво.

— Тут так гарно, — проговорила нарешті.

— Оцінили? — завзято усміхнувся демон. — Я працюю з просторовими закляттями. І не люблю меблі. Тут лише найнеобхідніше.

— Я помітила. А у мене навпаки. Кожен куточок має бути використаний, але то не через те, що я люблю хаос чи бардак. Просто місця обмаль. І я намагаюся використати його з користю.