Розділ 2

Раднір зустрів мене пронизливим вітром та сірим небом. Видно, насувається дощ. Втім, байдуже на примхи погоди. Я щільніше закуталася у дорожній плащ та рушила до привокзальної площі, де чергували колісниці. Цей магічний транспорт давно замінив нам необхідність впрягати коней та за допомогою потужних артефактів рухався вуличками наших міст без сторонньої допомоги. Втім, налаштуванням цих артефактів займалися маги. А нам же залишалося у спеціальному планшеті ввести координати місця, й для колісниці програмувався найзручніший шлях.

Я вмостилася всередині цього транспортного засобу, вказавши дані резиденції Ларіона.

— Маршрут побудовано, — проговорив приємний жіночий голос. — Для підтвердження поїздки натисніть зелену кнопку.

Ми рушили, і я з цікавістю озиралася навколо. В столиці я була до цього лише раз, приїжджала на ярмарок артефактів, щоб продати свої зілля, втім, отримала скоріше негативний досвід та купу критики, та з того часу уникала великих міст. Мені було цілком затишно в моєму рідному поселенні, де я мала постійних клієнтів, які зверталися до мене за лікарськими настоянками та приводили друзів та рідних.

Будівлі столиці помітно відрізнялися від провінції, мали багате оздоблення, великі, часом навіть панорамні вікна, а ще тут було дуже галасливо. І це тиснуло на вуха та голову. Я звикла до тиші та співу пташок.

— Вітаю, відьмо, — буркнув охоронець, як тільки моя колісниця зупинилася перед воротами резиденції. — Чи маєте ви запис на аудієнцію до Його Величності?

— Вітаю, пане. Ні, не маю.

— Тоді Ларіон не зможе вас прийняти, вибачте, — рівним тоном відповів той. — Раджу вам змінити маршрут.

— Ну вже ні! Він мене прийме. Просто зараз! — розлютилася не на жарт я.

— Вибачте? — він розгублено подивився на мене. — Але як мені повідомити про вас? — зовсім стушувався охоронець.

— Моє ім’я Ліанель Зелена, відьма першого рівня, магія землі, цілитель. Прибула з містечка…

— Досить. Чекай тут. Я доповім.

— Добре, — знизала плечима я, не поспішаючи покидати колісницю. Всередині було тепло та затишно, а от на вулиці дійсно пішов дощ. І мені на мить навіть стало шкода цього охоронця, що мав чергувати на вулиці в будь-яку погоду.

Я намагалася роздивитися замок, що висився переді мною. П’яти чи шестиповерхова будівля з жовтого каміння, оточена захисним ровом. Через рів до внутрішнього дворика, де поралися працівники резиденції, вів підвісний міст.

— Пані відьмо, ходімо, — пролунало над моїм вухом надто неочікувано. — Наш правитель, Його Величність Ларіон, готовий прийняти вас у Малій залі.

— Чудово, — я задоволено посміхнулася, а пан охоронець відкрив дверцята колісниці й навіть подав мені руку, допомагаючи вийти, одночасно розкривши наді мною чорну парасольку.

— Вам пощастило, що він сьогодні у доброму гуморі. Взагалі-то потрапити на прийом до Ларіона не так вже й просто.

— Я в курсі. Але моє питання не може чекати поки у вашій магічній системі з’явиться вільне віконце.

— У всіх завжди термінові питання, — стримано відповів охоронець.

Ми пройшли через внутрішній дворик, піднялися широкими сходами на простору терасу й нарешті увійшли всередину замку, опинившись у розкішному холі. Тут все було в золоті та сріблі, начищене до блиску, що аж очам болісно дивитися. На стінах картини, на підлозі — червона доріжка, вздовж якої вазони з квітами.

Охоронець провів мене кількома коридорами та нарешті зупинився перед високими дерев’яними дверима. Постукав два рази й почувши «Так», відчинив їх, пропускаючи мене уперед.

— Ваша Величносте! Пані Ліанель Зелена прибула на аудієнцію!

— Дякую, Віт, ти можеш йти, — почула я приємний баритон десь збоку та перевела погляд на його володаря. На мить забула як дихати, адже такого гарного та спокусливого чоловіка наживо я бачила вперше. Чорна сорочка, рукава якої недбало були закочені до ліктя, такі самі чорні штани, чорняве волосся з червоними пасмами та неймовірно привабливими ріжками, прикрашала срібна діадема, а в золотих очах вгадувалася сила та влада, а ще зухвалість.

Демони мали дві іпостасі — звичайну людську подобу та бойову трансформацію, де в них з’являлися окрім ріжків ще хвіст та крила, а тіло вкривалося лускою. Я бачила такі портрети, від яких ставало ніяково. Нашого правителя, Ларіона, я зовсім уявляла геть інакшим. Не знаю хто писав його портрети, але в реальності цей чоловік виглядав красенем, від якого неможливо відвести погляд.

— Вітаю, Ліанель, — він взяв мою руку та обережно торкнувся кінчиків пальців. — Така юна та смілива відьмочка. Прошу,  влаштовуйтеся зручніше. — Демон кивнув в бік м’яких крісел, що тут стояли. Сам він влаштувався на імпровізованому троні та з цікавістю споглядав мене.

— Дякую, — я знітилася під його пекучим поглядом, але все ж таки всілася та впевнено поглянула на нього.

— Я бачу вашу сутність, відьмочка. Від мене ви нічого не зможете приховати. І також бачу, що саме привело вас сюди. Тож, новий закон про освіту. Цікаво. І чим же він так зачепив вас?

— Якщо ви все бачите, то чому питаєте? — не стрималася я від зухвалого зауваження.

— Хочу почути це від вас. Сміливіше, — рівним тоном відповів той, а у мене табун мурах пробігся по тілу.