Розділ 6 Нора

— Я можу вам чимось допомогти? — Аманда мало не підстрибує, коли чує за спиною мій голос. — Пробачте, якщо налякала, — вже тихіше додаю я. 

— Все добре, я просто не помітила, як ви прийшли. 

Аманда була єдиною з персоналу, хто зі мною говорив. Інші ж трималися осторонь і зайвого разу не підіймали на мене голови. Через це я відчувала себе примарою, що ніяк не може знайти спокою в похмурому домі…

— То допомога потрібна? — самотність з’їдала мене зсередини, і щоб остаточно не зійти з розуму від неї, я намагалася зайняти себе хоч чимось. 

— Дякую, але я впораюся сама. Вам потрібно більше відпочивати, щоб малюк ріс здоровим. 

— Я божеволію тут, Амандо. Ви навіть не уявляєте як мені кепсько, то про який відпочинок може йти мова? — ні Ліліт, ні охорони поруч немає. Тому хоч на кілька хвилин я хочу поділитися зі своїм болем. Хай ця жінка мене ніколи не зрозуміє, проте хоч вислухає. Мені це зараз так необхідно. 

— Якби ж я чимось могла вам допомогти, пані. — Голова Аманди опущена. Здається, ніби жінка надто сконцентрована на перемиванні овочів, але це не так. Бо наступні слова видають її страх. — Мене вб’ють раніше, ніж я подумаю про допомогу вам. Мені ж навіть заборонено з вами говорити. 

— Чому та жінка така лиха? — питання було скоріше риторичним.

— Мовчіть, благаю вас, бо накличете біду. 

— Куди вже більша біда? Я втратила коханого чоловіка, стала заручницею, а коли народжу сина, то і його в мене відберуть. Що може бути гіршим, ніж це все?

В очах пече, але сліз більше немає. Здається, ніби виплакала все, що могла. Тому мені залишається терпіти пекучий біль в грудях, без можливості послабити його. 

— Ви навіть не уявляєте, на що вона здібна…

— Асмодей таким же був? — у відповідь негативне хитання головою, що викликає легке полегшення. 

— Розкажіть, яким ви його запам’ятали? — Аманда невпевнено повертає голову до мене, крадькома озираючись чи за нами не спостерігають.

Я можу зрозуміти її страх.

— Господар був зі складним характером і місцями навіть лякав. Але до нас він завжди ставився добре. За шість років, що я працюю в цьому домі, мене жодного разу не скривдили. І я за це неймовірно вдячна.

Легкий поштовх всередині змушує мене поставити руку на живіт. Синочок певне відчув, що про його батька згадують і вирішив показати це. Мені ж поки не звично до таких рухів.

— Штовхається?

— Так. Певне відчуває, що згадуємо його батька. 

— Мені шкода, що так трапилося. 

Мені теж… але ці слова залишаються неозвученими. 

— Чи можу я вас попросити про одну річ? 

— Ви ж розумієте, що я не зможу ніяк допомогти вам втекти. Бо це просто не реально зробити з усією охороною та могутністю Ліліт, — мало не шепочучи відповідає мені Аманда. 

— Розумію. А тому прошу вас про інше, — у горлі застрягає клубок, через що я не відразу можу озвучити бажане. — Хочу потрапити до його спальні.

У мене вперше таке бажання з моменту, як я опинилася в цьому домі. Тоді в кабінеті мене накрила істерика і після цього Ліліт мене до нього не пускала. Але зараз я відчуваю нестерпне бажання доторкнутися до того, що належало Ітону. 

— Ви впевнені в цьому? Нащо ятрити й так свіжу рану? 

— Бо тільки з болем я не забуваю, що жива. А без нього боюся, що просто одного дня не прокинуся.

***

Коли Нора вперше заходить в спальню Асмодея, все навколо здається їй нереальним, наче вона крокує крізь туман. Кімната зустрічає тишею, але її відразу накриває хвилею аромату. Парфуми Ітона, ті самі, що завжди нагадували про його присутність, наче обіймають дівчину зі всіх боків. Вони все ще живуть тут, у цьому просторі, насичуючи повітря нотами деревини та спеціями, такими знайомими та рідними.

Дівчина стоїть нерухомо, намагається затримати цей момент, відчуваючи, як щось важке стискає її серце. Кожен вдих приносить із собою спогади – про його посмішку, голос, ті миті, коли вони були разом. Ноги відчуваються важкими, але Нора все одно робить крок уперед.

Обережно, ніби боячись зламати щось незриме, Нора простягає руку і торкається краю його ліжка. Тканина під пальцями ще зберігає тепло, ніби він тільки що залишив її. Вона проводить пальцями по дереву, що ховає під собою безліч таємниць – стіл, на якому залишилися його записи, стілець, що пам’ятає його присутність. Усе це здається частиною його, якби сам він усе ще є.

Торкається його речей. Годинник на тумбочці, книга із закладкою, яку він, можливо, читав перед сном. Кожен предмет – ніби фрагмент його життя, який раптово обірвався. Нора стоїть мовчки, відчуваючи біль, тримаючись за ці останні шматочки його присутності, які ще залишилися в цьому просторі, де він був живим.

І навіть не здогадується про те, що за нею спостерігають… 

Серце ж Ітона обливається кров’ю, коли він бачить у бінокль, як його дівчинка заривається носом в одну з сорочок, стираючи сльози з щік. Та все, що він може — тримати дистанцію, в надії залишитися непоміченим людьми Ліліт.