Розділ 5 Тайпан

Нерви оголені, кожен звук і рух навколо здається надзвичайно яскравим і помітними. Я відчуваю, що час сповільнюється, але думки мчать зі швидкістю світла, переповнюючи голову сумішшю страху, очікування та готовності діяти. 

Одна рука тримається за сміттєвоз, інша обережно намацує пістолет, схований за пояс штанів. Він зараз ніби зубочистка проти тигра, але й приїхати з порожніми руками я теж не міг. Тому буду сподіватися на удачу і свою майстерність, у разі чого. 

Сміттєвоз зупиняється перед заднім подвір’ям маєтку Паркерів. Я роблю глибокий вдих, спостерігаючи, як брама повільно відчиняється. Фактично я зараз добровільно намагаюся потрапити у лігво звіра, який вважає мене мертвим. 

І так, я знаю, що це дурість. 

Та мені смерть не страшна. Не тоді, коли на кону два невинних життя, які я мушу врятувати навіть ціною власного. Це єдина моя мотивація. Асмодей надто слабкий, щоб впоратися самотужки. Тому я маю повернутися з цієї місії, щоб разом ми змогли витягнути Нору з кігтів Ліліт. Вони з малюком мають бути в безпеці. 

Малюк… 

Коли я дізнався новину від Асмодея, то в перші хвилин хотів вирвати серце з грудей, щоб не чути, як воно повільно розбивається на маленькі шматочки. Уже тоді в мені зародилася тиха, але болюча тривога, яка наполегливо нагадує мені сьогодні про те, що щось пішло не так, і повернення до колишнього вже неможливо.

Але попри це, я кохаю Нору. Хай вона належить іншому чоловіку. Хай носить під серцем не мою дитину. Хай взаємності ніколи не буде. Я все одно кохаю її. І тому ризикую собою, замість того, щоб почати життя з чистого аркуша. 

Ворота відчиняються і я бачу головорізів Ліліт, які ліниво тримають автомати напоготові. Переді мною жодного знайомого обличчя і це навіть на краще. Хай на мені зараз спецформа, кепка та бафф, який прикриває половину обличчя, я все одно відчуваю насторогу. Один хибний рух і план провалиться. Що я не можу допустити. 

— У вас є десять хвилин, щоб все зробити. Час пішов, — скомандував один з терористів. 

— Майк, забери баки на подвір’ї. А ти Чарлі, — рука мого нового “боса” киває у мою сторону, — зайди за сміттям, що знаходиться у домі. 

На наказ я киваю і в супроводі одного з охоронців іду до заднього входу в будинок. Сьогоднішня моя вилазка є тренувальною. Я мушу розвідати обставини й хоч краєм ока перевірити чи залишився в домі хтось, хто був відданий Асмодею. 

Нам кров з носа потрібна така людина, бо самотужки ми не зможемо викрасти Нору. Це буде надто ризиковано. А ми не маємо права на помилку. Тільки одна єдина спроба. 

— Ні з ким не говорити, нічого в домі не чіпати. Забираєш сміття з кухні й валиш до своїх. Зрозумів? 

— Так, сер. Зрозумів.

До кухні я заходжу напруженим і швидко розчаровуюся, коли не бачу на ній жодної живої душі. Щоб себе не викрити, питаю в охоронця, що і де брати. І поки той показує мені сміттєві баки, непомітно озираюся по сторонах. 

 У кишені моєї куртки схована міні камера. Я завчасно розумів, що на адреналіні можу щось опустити, тому підготувався добре. Нам потрібно розуміти настільки захищений будинок і чи будемо ми викрадати Нору з саме з нього. 

— Ти ще довго будеш копирсатися? — якби я міг, то б давно прострелив голову цього виродка. Але поки не час.

— Ні, сер. Я вже все. 

У руках два великих чорних мішка. Я киваю охоронцю, щоб він відійшов від виходу. Та ступити вперед не можу, коли чую за спиною тихі кроки. Голова машинально повертається назад і моє серце зупиняється. 

— Ти що тут забула у таку рань?

Нора. Вона стоїть, в одній рожевій футболці, обіймаючи живіт двома руками. Я ж помираю і водночас воскресаю від її вигляду.

Мої зіниці розширюються, і кожна деталь в дівчині стає надзвичайно чіткою: вираз обличчя, колір очей, навіть ті незначні зміни, які раніше не помічав. Голова переповнюється думками, що змішуються між собою: «Чому саме зараз?», «Що робити?», «Як діяти?». Хочеться сказати щось, але слова застрягають у горлі, бо дихання стає поверхневим і збивається.

Кінчики пальців тремтять, а у вухах чутно легкий гул, як від сильного напруження. Побачене викликає цілий вихор емоцій: радість, здивування та шалений страх. І водночас я хочу зробити крок назустріч, але ноги немов прикуті до місця, залишаючи мене на межі між бажанням наблизитися і розумінням ситуації. 

— Я зголодніла, — тихо відповідає Бембі, переминаючись з ноги на ногу. 

Дихання стає важчим, глибоким, з кожним вдихом відчуваю, як в середині наростає невимовна туга. Ця близькість, і водночас недосяжність, розриває мене середини. Біль від того, що я не можу Нору обійняти, настільки реальна, що її майже можна торкнутися. Відчуття безпорадності змішується з палким бажанням, і це створює нестерпне напруження, що змушує стискати руки в кулаки, аби не піддаватися.

— Ти чого вилупився? Взяв сміття і вийшов.

З останніх сил я стримую себе, щоб не вийняти пістолета з-за поясу. Моя безпорадність зараз тільки накличе ще більшу біду. Тому доводиться взяти себе в руки, щоб востаннє крадькома поглянути на Нору та вийти з цього клятого будинку.

Плануючи цю місію, я розраховував на розвідку та перевірити наявність потрібних людей. Але чого я не очікував, то це побачити Нору. Таку вразливу і водночас беззахисну, стоячу босими ногами на холодній плитці в одній футболці, що ледве прикриває стегна. Округлий животик так і манив мене підійти погладити його. Та я міг тільки дивитися.