Розділ 3 Нора/?

Майже рік тому я їхала в автомобілі задихаючись від своїх сліз. Тоді мені вперше в житті було так сильно страшно, що я не могла себе опанувати. Тіло жахливо тремтіло, а кінцівки були крижаними. На всі вмовляння водія заспокоїтися, я реагувала гучними схлипами. 

Зараз я ж я спокійно реагую, коли перед авто відчиняється знайома масивна брама. Спокійно даю можливість охоронцям себе супроводжувати й покірливо підіймаюся з ними на другий поверх. Але спокій різко завершується, коли я бачу перед собою масивні дубові двері. 

Спочатку я відчуваю, як щось починає наростати всередині, як згусток тривоги чи паніки, яка розповзається по всьому тілу. Дихання стає частішим, кожен вдих дається з важкістю, ніби я задихаюся.

Мої думки розлітаються, і я не можу зосередитися ні на чому, окрім цього хаосу всередині. Все здається занадто гучним, занадто яскравим, наче світ навколо мене стискається, стає нестерпним. Я намагаюся контролювати себе, але з кожною секундою втрачаю цей контроль.

Та варто мені переступити поріг кабінету, де ми вперше з Ітоном зустрілися, як сльози мимоволі котяться по щоках, руки тремтять, і я вже не можу стримати крик. Це відчуття безсилля і відчаю переповнює мене. Я хочу втекти, але від самої себе не втечеш. Відчуття, ніби я зараз вибухну від цього напруження, неможливо витримати.

У той день я марно вважала, що доля ненавидить мене і благала Бога про смерть. Я ж навіть не здогадувалася, що переді мною людина, яка стане центром мого світу. Той заради кого я хотітиму жити.

Зараз же мені здається, що все виходить з-під контролю, я гублюся в цьому хаосі. Це наче шторм всередині мене, і я безпорадно кидаюся в його епіцентрі, навіть не помічаючи, як за моєю спиною відчиняються двері і я опиняюся в кабінеті не сама. 

— Своєю істерикою ти шкодиш моєму малюку, — кров холоне, коли я чую голос тієї жінки. 

— Він не ваш, — знесилено відповідаю я, витираючи з щік доріжки від сліз. 

— Ти досі так і не второпала, що жива завдяки дитині, яку носиш під серцем? — питання я ігнорую. — Відповідай!

— Краще ви б мене вбили…

Ліліт обходить мене, щоб мати змогу поглянути у вічі. Я ж опускаю голову, щоб не бачити погляду сповненого злоби та ненависті. Ця жінка справжня демониця і вона лякає мене. Я навіть машинально прикриваю руками живіт, у знак захисту. 

— Це все ще попереду. Як тільки народиш, я згодую тебе своїм доберманам. 

— За що ви мене так ненавидите? Що я вам зробила поганого? 

— Особисто ти мені нічого не зробила, але твоя смерть буде ще одним актом помсти Асмодею. Він заслуговує горіти в пеклі, знаючи, що його маленька погань страждатиме. 

По щоці знову тече сльоза. Її я вже не стираю. Просто немає змісту. 

— Мені цікаво, чим же ти його зачепила? Що зробила такого, що Асмодей був ладен пожертвувати владою, щоб врятувати тебе? 

— Покохала…, — тихо відповідаю я. — Покохала його не за владу, статус чи гроші. А просто за те, що він є. За те, що з ним мені було так добре і спокійно…

— Годі! Замовкни! — схоже жінку зачепили мої слова, якщо вона навіть не хотіла їх чути. — Асмодей мертвий, як і ваше кохання. Живий тільки малюк, якого ти маєш берегти, як зіницю ока. 

— А якщо не вбережу? Вб’єте мене? — Ліліт дивується моїй зухвалості. — Що ще гіршого ви можете мені зробити? 

— Повір, дівчинко, я можу зробити такі речі, що ти благатимеш мене про смерть. Бо в ній ти бачитимеш порятунок. 

Почуте я не коментую. 

— Від сьогодні ти будеш жити в цьому домі під моїм наглядом. Я особисто контролюватиму твою вагітність. І навіть не думай про втечу, бо це не можливо. 

Більше Ліліт нічого не говорить. 

Як тільки за нею зачиняються двері, я знесилено падаю на коліна, міцно обіймаючи свій живіт. Вихор емоцій в мені починає спадати, я залишаюся спустошеною. Втома надто різко накриває мене і я відчуваю лише слабкість, безсилля, і порожнечу, що приходять на зміну страху та болючим спогадам. 

***

Я стою біля вікна, занурений у свої думки, і тримаю в руках склянку віскі. Прохолодне скло приємно відчувається в долоні, і я легенько кручу його, спостерігаючи, як лід повільно пливе в бурштиновій рідині.

Здається, що час уповільнився. Я дивлюся на ці шматочки льоду, які поступово тануть, залишаючи за собою маленькі бульбашки на поверхні віскі. Вони ніби символізують ті думки й спогади, що підіймаються на поверхню в моїй голові. Кожен кубик льоду – це момент, який я переживаю знову і знову, відчуваючи, як він розчиняється в теплі мого погляду.

За спиною повільно відчиняються двері і я чую важке дихання. Мені не потрібно повертати голову назад, бо я й так знаю хто прийшов. 

— Ти щось дізнався? 

— Ліліт домоглася свого. Джорджія пала і на честь цього сьогодні в маєтку святкування. 

— Якщо це всі новини, то мені не цікаво. 

Погляд знову опускається на склянку і спостерігаю, як лід розчиняється, відчуваючи, як разом із ним розчиняються мої думки.

— Є ще дещо…