Розділ 1 Нора/Ліліт

Три місяці по тому…

Я сиджу, дивлячись у простір, але ніби не бачу нічого. Всередині мене щось важке, мов камінь, тисне на груди, і це відчуття не зникає, а тільки посилюється. Здається, що дихати стає важче, ніби кожен вдих – це битва, а я в ній переможена.

Надія? Вона відчувається такою далекою, наче світло, що згасло за горизонтом, і я вже не пам'ятаю, як воно виглядає. Я хочу рухатись, щось зробити, але не можу знайти в собі сил. Усе, що колись мало значення, тепер втратило сенс. Є тільки це гірке відчуття порожнечі, що заповнює кожну клітину, кожну думку.

Іноді здається, що я застрягла у власній голові, у власних думках, і не можу знайти виходу. Кожна спроба думати про майбутнє викликає лише страх і сумнів. Я не бачу виходу, не бачу світла в кінці цього тунелю. Я залишаюся наодинці зі своїм болем, і здається, що це триватиме вічність.

Це відчай... І від нього важко втекти.

— Що ж, Норо, неінвазивний пренатальний тест показує, що плода немає ризиків хромосомних захворювань, — я машинально ставлю руку на помітний животик, легко погладжуючи його. 

Мені й спокійно, і водночас байдуже вже на все. Після смерті Ітона у мене тепер все тільки так.

Це схоже на те, коли всередині тебе все вимикається, наче хтось погасив світло. Я прокидаюся, але нічого не відчуваю. Все, що відбувається навколо, ніби проходить повз мене, не торкаючись. Всі емоції притупились, і навіть ті речі, які колись приносили радість або викликали інтерес, тепер здаються байдужими й далекими.

Я бачу, що треба щось робити, щось вирішувати, але мене це зовсім не хвилює. Ніби немає різниці, чи роблю я щось, чи ні. Всі плани, мрії, цілі – все це втратило свій сенс. Я просто існую, без будь-якої мети або бажання. 

Мене не хвилює, що буде завтра або через рік. Все зливається в одну суцільну сірість. Ця байдужість поглинає мене, роблячи кожен день схожим на попередній. І найгірше – я навіть не маю сил або бажання щось змінити. Точніше… я більше не маю сил боротися. Моя участь відома. У день, коли я народжу свою дитину, мені буде винесений смертний вирок. 

— Норо, ви зі мною? — лікарю доводиться клацнути перед обличчям пальцями, щоб привернути мою увагу. 

— Я з вами… 

— Тоді попрошу лягти на канапу. Зараз вам зроблять УЗД і у підсумку з неінвазивним пренатальним тестом я зможу сказати стать малюка. 

Не сперечаючись, я лягла туди, куди мені веліли. Спокійно підійняла лляну сорочку та дозволила торкнутися свого живота.  

Пручатись немає змісту. Скільки б я не плакала, скільки б не кричала, мені нічого не допомагало. Кожна моя спроба втекти була завідома приречена на провал. Та бісова жінка ніби знає кожний мій крок наперед. І робить все, щоб не дати хоч маленьку надію на порятунок. 

Коли на шкіру вичавлюють прохолодний гель, я знову поринаю у свої думки. За ці три місяці не було й дня, щоб я не згадувала про Ітона.

У мене наче серце вирвали з грудей і залишили мене з величезною порожнечею всередині. Спочатку я не хотіла вірити, що це сталося, мій мозок відмовлявся приймати реальність. Кожна клітина тіла протестувала, намагаючись повернути його назад, але я знаю, що це неможливо.

Ітон загинув у тому полум'ї будинку. Я бачила рештки тіла. Бачила кляті поминки, коли та жінка забрала собі владу. І відчувала пекельний біль.

Цей біль не схожий ні на що інше. Він пронизує кожну думку, кожен спогад. Щодня прокидатися стає справжнім випробуванням, тому що перші кілька секунд здається, що все як раніше, але потім реальність повертається, і я знову відчуваю цей нестерпний тягар.

Від того, щоб не накласти на себе руки, мене рятує тільки маленьке життя, що розвивається у мене в утробі. Тільки заради нього я прокидаюся і змушую себе існувати. На більше у мене просто немає сил. 

 — Погляньте в монітор.

Лікар показує спочатку голівку, далі маленькі ручки на ніжки. Я дивлюся на крихітку і відчуваю першу емоцію за довгий проміжок часу. 

— Що ж, можу з упевненістю сказати, що у вас буде…

***

— Ліліт, мої вітання. У вас буде син. 

Губи розтягуються у посмішці, коли я чую гарні новини від свого помічника Ньюта. Це ж просто неймовірно. У мене буде син… мій синочок. 

— Що сказав лікар? Аналізи в нормі? 

— Так, вагітність проходить добре. Єдине, що у дівчини підвищений кортизол у крові на фоні стресу. Лікар прописав якісь трав’яні чаї й порекомендував більше бути на свіжому повітрі. 

— Тоді зробимо наступним чином. Подбай про охорону і привези її у маєток. Тут вона може ходити по території хоч цілими днями, все одно цілодобовий нагляд. Та й і я буду спокійна, що мій малюк біля мене. 

— Ви справді вважаєте, що її безпечно тримати в маєтку?

— Зараз так. 

Після смерті Асмодея я позбулася всіх людей, що були вірні йому, а також вдвічі збільшила охорону. Тепер навіть миша не пробіжить без мого відома. Можна сказати, що мій маєток – найбезпечніше місце в Штатах.

— Добре, я подбаю, щоб дівчину безпечно привезли. Ще будуть якісь доручення?