Пролог

Історично так склалося, що патріархальнім середовищі чоловіки завжди посідали вищі посади. Їхнє слово було законом. Тому з дитинства я чула від батька, що жінка не може бути найманою вбивцею. Жінка не може перевершити чоловіка. Вона завжди буде недостатньо розумною і недостатньо жорстокою.

Що ж батько, ти помилився…

Моє обличчя закриває чорна вуаль, але я все одно утримуюся від посмішки, коли до зали церкви, під траурну мелодію, заносять труну. У простих людей вона зазвичай прикрашена квітами, але у мого покійного чоловіка замість них тільки незмінна гвинтівка М-16. Хай спочиває зі своєю улюбленою іграшкою. 

Присутні встають в знак пошани, проводжаючи труну поглядом. Я ж навіть не ворушуся, коли її ставлять біля мене. Зараз би мав вийти священник, щоб прочитати молитву за упокій душі, але не можна упокоїти те, чого ніколи не було. Тож слово візьму я. 

Непомітно кивнувши своєму помічнику, я дивлюся, як масивні двері зачиняються на ключ. Мені не потрібні зайві очі, а тим паче, щоб хтось спробувати тікати. Я цього дня надто довго чекала, щоб відмовляти собі в задоволенні насолодитися ним. 

— Я дякую всім, хто прийшов вшанувати пам’ять нашого лідера і мого покійного чоловіка. 

На мене дивиться майже сотня пар очей. Я самостійно складала список запрошених, бо хотіла зібрати якомога більше наближених до Асмодея людей. Він роками годував їх і наділяв владою, вони ж були ладні за нього померти. Але це було раніше. Часи змінюються і зараз я хочу про це оголосити. 

— Для нас всіх це велика втрата, біль від якої буде супроводжувати мене до кінця життя, — рукою у високій шкіряній рукавиці, я стираю з щоки невидимі сльози. 

Моє шоу тільки починається. 

— Я досі не можу повірити, що ти покинув мене, любий… — чорна лакована труна закрита, але я уявляю безжиттєве обличчя Асмодея, його бліду шкіру та заплющенні очі. Як шкода, що по тих рештках після вибуху, важко щось розгледіти. — Досі не вірю, що твоє життя забрав той, кому ти так довіряв. 

Люди перешіптуються між собою. Я чую згадки про Тайпана, якого було звинувачено у вбивстві Асмодея і стримую посмішку, щоб завчасно не показати справжнє обличчя. 

— Але не хвилюйся, я помстилася за тебе…

Спочивайте з миром, покидьки. Одним вибухом ліквідовано двох. Тепер ніхто не зможе стати мені на заваді до моєї цілі. Я хотіла всього і я цього домоглася. Влада належатиме мені. 

— … помстилася і готова зараз присягнути перед твоїми людьми, що зроблю все, щоб зберегти нашу імперію, — голова знову повертається до присутніх. — Мій чоловік був могутнім лідером, який роками утримував Флориду у мирі та злагоді. Я ж присягаюся вам, що продовжу його справу і доведу до кінця війну у Джорджії. Вона впаде у знак пошани до Асмодея. 

У залі стає цілковита тиша. Тепер вся увага прикута тільки до мене. Та я розумію, що легко не буде. Тому і не дивуюся, коли з місця встає окружний прокурор. 

— При всій моїй повазі, Ліліт, але це надто гучні слова у такий негожий час. Вибір нового лідера має бути зваженим та одноголосим, — прокурор бачачи мій погляд, починає озиратися по сторонах, щоб знайти підтримку. Та ті, хто справді розумні, опустили голову, готуючись до продовження шоу. 

— Хто буде зважувати, пане прокурор? Поки ви перебуватимете у жалобі, знайдуться ті, хто спробує напасти. Ми маємо бути сильними, особливо після стількох втрат. Ворог не спить, він тільки чекає слушного часу, щоб напасти. 

— І ти думаєш, жінко, що тобі вдасться його стримати? Навіть Асмодей не був таким впевненим, а ти думаєш, що зможеш самостійно протистояти? Смішно….

— Ви маєте рацію, пане прокурор. Це справді смішно.

На мить на обличчі справді з’являється посмішка. Чоловік аж дивується їй, навіть не здогадуючись, що це останнє, що він бачить. 

— Передай своєму лідеру вітання. Тобі якраз місце в пеклі.

Гвинтівка, що лежала на труні, опиняється у моїх руках і я роблю ідеальний постріл в голову, після якого старий покидьок падає на землю. У залі лунає переляканий гул. На ж мене дивляться з острахом та не розумінням. А особливо кмітливі намагаються побігти до дверей, не знаючи, що вони зараз у пастці. 

— Що відбувається Ліліт? — мене гукають із задніх лав. 

Що ж, я знала, що легко не буде. Тому знову даю знак.

За моєю спиною відчиняється двоє дверей, з яких виходять десятки озброєних до зубів бійців. Тільки один мій наказ і вони розстріляють присутніх, про що ті здогадуються. 

— Асмодей мертвий, як і його змій Тайпан, — я чую знайомий голос Хасана, який встає поруч зі мною. Без нього і його найманців з “К.А.Т.” у мене б нічого не вийшло. — Тому у вас є два варіанти: спочити з ними або прийняти нового лідера. 

Чоловік простягає мені руку і я вставляю в неї свою долоню. На нас спантеличено дивляться, але ніхто не сміє навіть поворухнутися. Хлопці Хасана тримають під прицілом кожного. 

— Ви почули мого нового друга. Обирайте: ви або зі мною, або проти мене. 

— Та хто ти т…, — тіло падає на землю раніше, ніж поганий рот встигає ще щось сказати.

— Ще хтось бажає висловитися?