Глава 29

Глава 29

– Ало.

– Моя чарівна. На вечір нічого не плануй. Я вже все запланував. Заїду по тебе о 6й. Все. Чекай мене. Цілую.

«Ну все – це наша остання зустріч. Ідо, ти монстр. В обличчі чорниці. Але іншого вибору немає. Та й виходу також. А чи можливо просто щезнути і нічого не пояснювати. Грубо чи боягузливо. Досить думати. Треба вирішити це питання саме сьогодні. А далі хай буде, те що буде. Чи воно мені до ласки? Ні. Я вже відірвала частину себе.»

— Привіт, моя радість.

Ліам усміхнувся їй так тепло, ніби сама її поява зробила цей день особливим. У його погляді жила ніжність, яку він навіть не намагався приховувати. Він дивився на Іду й ловив себе на думці, що міг би ще довго просто стояти поруч, милуватися нею та слухати її голос. Йому хотілося забрати її тривоги, розвеселити, подарувати щось таке, від чого її очі знову засяють. Але сьогодні в її обличчі було щось незвичне.

— Привіт, Ліаме.

Іда відповіла привітанням, та усмішка вийшла ледь помітною. Її думки вперто поверталися до того, що не давало спокою. Вона намагалася не видати свого хвилювання, та погляд раз у раз видавав її.

— Ти чимось стурбована чи мені здалось?

Ліам трохи схилив голову, вдивляючись у її обличчя. Він знав її достатньо, щоб помічати навіть найменші зміни в настрої. І зараз йому зовсім не подобалося те, що він бачив.

— Все добре. Куди ми сьогодні поїдемо?

Іда поспішила змінити тему й навіть спробувала надати голосу безтурботності. Їй не хотілося псувати цей день його запитаннями, та й сама вона поки не знала, як пояснити те, що відчувала.

— О, це дуже гарне місце. Тобі сподобається. Але треба набратись терпіння.

Ліам знову всміхнувся, цього разу трохи загадково. Йому кортіло побачити її реакцію, коли вони дістануться місця. Він уже уявляв її здивування, захоплення, ту особливу усмішку, заради якої був готовий вигадувати нові приводи провести з нею ще трохи часу.

— Інтригуюче.

Іда нарешті всміхнулася трохи щиріше, хоча тривога нікуди не зникла. Вона вирішила поки не чіпати думок, які не давали їй спокою, і дозволити собі хоча б на якийсь час побути тут, поруч із Ліамом.

— Так, але треба вирушати, бо хочеться встигнути до заходу сонця, щоб не прогавити найцікавіше.

Він подав їй руку, і в цьому простому жесті було стільки невимушеної ніжності, ніби для нього це було найприродніше у світі - бути поруч, піклуватися про неї й робити все, аби вона почувалася щасливою.

« Що з нею. Вона дуже сумна і мовчазна. Мене це лякає. Весь час, що ми знайомі я не бачив її без посмішки. А зараз…Можливо в неї щось сталось на роботі чи…ні, я не хочу про це навіть думати. Але передчуття в мене дуже погане. Та чи має сенс турбуватись про те чого я не знаю. Поки вона не скаже, я маю не думати на цю тему. А зараз треба її переключити від думок, на мене. Цікаво чи відчуває вона щось зараз. Ми їдемо саме по тій дорозі де їхали, коли сварились Ноа та Тара, а після того їхні життя скінчились. Саме на тому урвищу біля пагорба на якому я вирішив зробити пікнік. Згадати вона точно не може а от якісь відчуття повинні з’явитись. Чи не підло це з моєї сторони? Ні? Це не місце горя. А місце де ми залишились разом назавжди. І знову там возз’єднаємось. Наче в вічності лише ми вдвох.»

            «Якось моторошно. Чому ми їдемо саме сюди? Я дуже добре пам’ятаю цю дорогу. Наче це було вчора. Лише дерева стали трохи вищими. Але все таке ж саме. Навіть відчуття такі ж. Але ми не сваримось - все наче добре. Чи він сам розуміє куди їде? І чому його туди тягне, отак і відбувається момент, який люди називають «дежавю». Що він зараз відчуває. Хоча б передчуття тривоги є? Так, це саме те місце і він тут зупиняється. Саме з цього пагорба почалась нова історія Ліама та Іди, і закінчилась Ноа та Тари. Можливо це знак. Для мене. Нова історія, яку треба продовжити, написати як би не було. А що якщо ця історія напишиться по – іншому, по - новому не так, як завжди. Люди вірять в те, що вони самі письменники свого життя. Це може бути і правдою.  Тим паче я ніколи не перевіряла. Жодного життя проти течії – все за планом. Це може бути мій план. Я все пам’ятаю недарма, тому можу цим скористатись і все змінити. Та тільки все не залежить від мене. В цій історії є Ліам, а він важлива персона у моєму житті. А, якщо я йому все розповім? Найкращий спосіб зняти тягар з душі – це її сповідати. Так! Так! І хай думає, що хоче. Хоча тут лише два варіанти: або повірить або вирішить, що я геть божевільна».

Ліам розкладав все до пікніку. Врахував всі її вподобання. Навіть, желейних ведмедиків не забув, хоча вони були і не доречні та все ж, такі бажані для Іди. Саме ними колись він полонив серце Тари. В тому житті, не встиг після роботи купити квіти та забіг в перший магазин і набрав цілий пакет желейок. А потім, в дощ вліз у вікно її спальні щоб просто зробити її сон солодким і побажати гарних снів. У той вечір він відчув всю солодкість її тіла. А далі… Далі все склалось, як склалось. Та зараз це була одна із згадок про ті хороші моменти, які були у їхніх життях. Їх було чимало у кожному. А може цими дрібничками він хотів натякнути чи нагадати щось. Щоб вона згадала хто вони є один для одного. Або хоча б відчула. Десь на рівні підсвідомості ми пам’ятаємо всі свої життя, точніше душа ніколи не забуває ким вона була і з ким. Але ми, люди, через оточуючі шуми її не чуємо. А іноді варто було б прислухатись. Тільки вона знає все і може підказати вірний шлях. Можливо через ці натяки було б легше возз’єднатись безумовно. Тим, хто йде, все ж таки шлях відкриється і освітлюється.

– Яке гарне місце. Прямо душа радіє. Як ти його знайшов? – Іда була в захваті.