Глава 24

Глава  24

« Цікаво, як зараз реагує Тара, тобто вже Іда на квіти. Які їй подобаються у цьому втіленні. Хоча, яка різниця. На зараз головне це увага, а далі я дізнаюсь про все що їй подобається. І буду в усьому догоджати і балувати. Кожен день, кожну годину, хвилину. Який же я був дурень в минулих життях. Як я міг її не цінувати. Хоча звісно виправдання мені є. Ми завжди були кармічними партнерами. Були один для одного інструментами для розв’язання вузлів, які самі ж при цьому і створювали. Ліпили токсичні патерни, які намагались розірвати. Нас завжди супроводжував трансформаційний біль, який доводив до сказу, змушував зіштовхнутись з правилами. Ми не вибирали,  ми мусили пройти цей шлях. Тим самим біль роз’єднував нас і вона чомусь забрала цю образу, і  не одну, до мене, на гору. Душа наче пішла більше з болем ніж з чистотою пройдених уроків. І я її добре розумію. Хоча сам вмів все відокремлювати. Плоть є Плоть, а потяг душі то зовсім інше. На превеликий жаль вона так і не зрозуміла мого справжнього відношення до неї. Але зараз випав шанс, яким я обов’язково скористаюсь. Я мушу це виправити за будь яку ціну. І нехай ми не духовні партнери ми можемо отримати задоволення від життя. Ми мусимо отримати задоволення від життя, і нехай не пройдемо рівень. І нехай за це ми будемо змушені знову реінкарнувати та заново прожити інші, щоб скласти урок - життя мені байдуже. Лише б відчути її щастя, її радість, її кохання, насолоду від того, що я поруч. А що буде далі… А далі вирішимо. Я не хочу зараз думати про те, що можливо буде, можливо ні. Зараз лише Іда і побачення з нею - ресторан чи вечірній пікнік під зорями? Здається вибір очевидний.

– Куди ми йдемо Ліаме? – Тара була зворушена і трохи остерігалась.

– Довірся мені, Ідо. Нічого не бійся просто іди поруч. – В голосі Ліама було стільки тепла і щирої любові, здавалось він може огорнути весь світ ніжністю.

– Знаєш іти з закрити очима, з майже не знайомим чоловіком, впевнено дуже важко. – Тара почала дзвінко сміятись.

– Залишилось ще трішки. Ще декілька кроків. Ось майже прийшли. Так думаю тут буде добре. Можеш знімати пов’язку.

Іда зняла з очей пов’язку і просто зомліла. Перед нею відкрився неабиякої краси вид на вечірнє місто, де поступово вмикалися ліхтарі і подих захоплювало від такої краси.

Ліам розстелив плед. Було відчуття, що саме з цього пагорбу, ціле місто можна було огорнути двома долонями і забрати його з собою. Теплий промінь огортав небо блакиттю серпанку. Вечір тихо переходив у власність ночі, а вони не могли наговоритись. У обох всередині вирував потік емоцій, відчуття своєї людини гріло душу. І наче знайомі – незнайомці мали грати ролі ще чужих людей. Як же кортіло Іді зізнатись Ліаму, але як він сприйме розповідь про інші життя, про вибір який кожного разу вони роблять в користь один одного. І що кожне життя це шалена боротьба та низька уроків, які вони мусять пройти. Але думати зараз про це зовсім не хотілось. Лише насолоджуватись моментом. А таких буде не багато і скоро почнеться саме те заради чого вони зустрілись. Так шкода, що в них не може бути ніжних романтичних стосунків на все життя. Обидва мовчки жаліли про майбутнє, яке так чи інакше треба буде пройти, яке може все зруйнувати вщент. Але обоє були щасливі саме тут і зараз без майбутніх жалів.

– Це місце просто вражає. – Тара була в захваті від побаченого.

– Я знав, що тобі сподобається. Мало хто може оцінити таке просте побачення. Тільки чиста душею людина здатна отримувати насолоду від звичайних речей.

– Але це важко назвати звичайними. Дуже важко. Це казково. І таке враження, що ти мене знаєш краще ніж я. Навіть смаколики обрані наче все для мене. Тут все, що я люблю. Як ти міг знайти?

– Я відчув. – Він загадково посміхнувся.

– Хіба таке можливо. Я припускаю, що в нас схожі смаки. Але ж не на стільки? Або це просто співпадіння, або ж, навіть не знаю… Але отак відчути людину ну просто не можливо.

– Все можливо! Повір.

Ліам дивився на зірки й легенько тулився плечем до Іди. Відчував її тепло, її подих - такий близький, що кожен тихий вдих ніби торкався його самого. Він майже не рухався, немов боявся ненароком зруйнувати цю мить. Йому подобалося просто відчувати її поруч. Без слів, без поглядів, без потреби щось пояснювати. Її присутність заповнювала собою ту тишу, в якій вони сиділи, і від цього всередині ставало незвично спокійно. Він ледь сильніше притулився плечем до її плеча. Зовсім трохи. Начебто перевіряв, чи вона залишиться поруч. Іда не відсунулась. Ліам ледь усміхнувся й знову подивився на небо. Але тепер, зірок уже зовсім не бачив – в ньому засвітилась своя особиста зірка.

« Знала б ти наскільки я тебе відчуваю і знаю. Як добре пам’ятаю все, що ти любиш і, що ненавидиш. Кожна твоя сльоза зараз знищить мені серце, а кожна твоя посмішка надає наснаги та віри в майбутнє. Я все пам’ятаю. Всю твою журбу і кожну хвилину щастя. Весь твій біль і смуток. Всі жалі і печалі. І твій сміх…такий щасливий і наповнений життям.  Все добре і погане, що було поміж нами. Нажаль другого було набагато менше. Але я все виправлю. Обіцяю.»

– Ідо, а ти віриш у споріднені душі? - з осторогою спитав Ліам.

– Більше так, ніж ні. Я знаю, що люди не зустрічаються просто так. Кожен нам даний або для досвіду або для щастя. - Іда намагалась піти від прямої відповіді.

«Ти, навіть не уявляєш на скільки ти права. І на скільки чітко влучила. Сама того не знаючи. Але цей досвід я маю перетворити в щастя. Я забов’язаний.»