Глава 23

Глава 23

Ліам сидів весь мов на голках, але не знав, що йому робити. Як підійти і почати розмову. Добре було б, якби Тара сиділа сама, а так - як до неї наблизитись. Але маючи гострий розум ідея не змусила себе довго чекати.

Він спішно встав і підійшов до Тари з Анітою.

– Добрий день. Вибачте, що пририваю вашу бесіду. Але дозвольте на хвилину присісти. – Вперше за всі життя, в Ліама тремтіли ноги.

 Іда здивувалась, аж затамувала подих.

– Так, звісно. Сідайте.

– Мене звати Ліам. Я клінічний психолог та гіпнотерапевт. Я не міг не помітити вашого надмірного апетиту. Мені стало цікаво, що з вами. Чим викликана така жага до їжі. Ви мене звісно вибачте, але це професійний інтерес.

– Та ні, все добре. До речі мене звати Іда, а це моя подруга Аніта. А їсть вона це, тобто так багато бо…бо вона п’ять років була у…

– У відрядженні. На Антарктиді. Так, і таких смаколиків там не було ніколи. – підхватила історію Аніта.

– А, то ви експедитор. Тобто, вчений. То ми колеги? О, мені надзвичайно приємно з вами познайомитись.

– Так, можна і так сказати. Ми в дечому колеги. – Аніта підняла брову, але з посмішкою.

– О, мені було б дуже цікаво послухати про вашу роботу. Ви не проти, якщо я вам складу компанію? В якості презента можу запропонувати ще порцію морозива і полуниці.

– О, ні! Ні! Дякую. Аніті вже час їхати на збори до колег.

– Та я б не відмовилась ще від однієї порції. – Наче з сумом промовила Аніта. - Тим паче, мені теж цікаво дізнатись про ваші якісь цікаві моменти з роботи.

– Аніточко, люба ти ж поспішаєш. Дуже сильно поспішаєш. – Іда навмисне підкреслювала тональністю голосу, кожне слово. - А я залюбки послухаю, Ліаме про вашу роботу.

– А так. Добре. Так, мені дійсно час. Там на горі, тобто офіс у нас на горі, мене вже чекають. Знаєш багато роботи паперової. Там доклади, звіти, таблиці. Добре я вже пішла. Гарно вам провести час. Таро б… Тобто, тару офіціант забере. Ну все я пішла. Бувайте.

Аніта вже розчарувалась і знітилась, промайнула думка, що вона майже підставила Іду. Та, зрештою, Ноа тобто Ліам не повинен, щось пам’ятати. Тому, заспокоїлась і швидко встала і пішла.

– То, Ліам чому саме ви обрали таку спеціалізацію?

— Мені завжди були цікаві життя. Як це правильно сказати… чужі життя. Досвід, через який проходить людина. Те, як вона переживає ті чи інші обставини, що з цього бере для себе, які висновки робить. Мені цікаво, чи кожен взагалі здатен аналізувати власне життя. Побачити себе збоку, зрозуміти, чому він робить саме так, а не інакше. - Він на мить замислився. - І ще мені завжди було цікаво, наскільки по-різному люди можуть проходити через одне й те саме. Що саме впливає на їхню реакцію, де закінчується характер і починається досвід… Де людина справді обирає, а де просто повторює те, що в ній уже закладено. - Ліам ледь усміхнувся, наче граючи з Ідою. - Напевно, мене завжди цікавило, що відбувається всередині людини. Там набагато більше всього, ніж вона зазвичай показує. - Він трохи помовчав. - І, знаєте… люди чомусь дуже люблять думати, що вони складні. Насправді більшість із них просто недостатньо добре себе знає.

– Ви так глибоко мислите. Дуже цікаво було б дізнатись більше. Не скажу, що мені теж близька ця тема, але може знадобиться колись… - Іда з живим інтересом спостерігала за Ліамом.

– Мені теж хотілось дізнатись Вас і про Вас. Але нажаль зараз мені пора. Чи можу я запросити на вечерю.

– Думаю можна. – Іда трохи зніяковіла.

– Тоді Ідо, я був радий знайомству. Ось моя візитка. Напишіть мені вашу адресу і я заїду. Невимовно радий знайомству. Не дарма кажуть, що випадкові зустрічі найкращі. Бувайте Ідо!

 Він галантно нахилився та поцілував руку Іди. Від неї пахло так чарівно і манко, аж перехоплювало дух. Хотілось залишитись, але для першої зустрічі це було більш ніж достатньо. Ліам ішов з кафе з мокрими очима, відчувалось, як тремтять вії. Серце колотилось без зупину. Він її знає, він її пам’ятає, але вона знов викликає в ньому ніжні емоції. Серце стуком приглушає всі звуки світу. Це неймовірне відчуття, коли в середині тільки – но народжується почуття до людини. Коли тягне зі скаженою силою. Коли хочеться не розлучатись ні на хвилину, але ти мусиш тому що треба трохи охолонути, щоб повернутись з новими силами. А в нього — ще сильніші, щоразу накочують із новою силою, стаючи дедалі потужнішими.

– Ну що, як все пройшло?  - Аніта вже тримала в руках булку і смачно її гризла.

– О, Аніто налякала. Що ти вже знов їси? А, байдуже …Я думала ти піднялась на гору.

– Ти що, як я могла. Не дізнавшись подробиць. Ні , ні! Я все маю знати! Розповідай! – Аніта вмостилась поруч.

– Та що розповідати. Знайомство пройшло добре. Він запросив мене на побачення. Але я не можу зрозуміти одного. І це мене турбує. – В голосі Іди прозвучав розпач.

– Що саме? Все складається якнайкраще. Треба радіти!

–  Ще недавно там, нагорі, я його наче ненавиділа… - Тара на мить замовкла, ніби сама не могла збагнути, як у ній усе так перевернулося. - А зараз мене до нього аж тягне. Не просто фізично, а всю. Наче якась сила всередині не залишає мені вибору. - Вона нервово усміхнулася, але в очах уже було зовсім не до сміху. - Він тільки пішов, а мені вже сумно. Розумієш? Уже хочу його побачити. І не на п'ять хвилин, не випадково десь перетнутися… Я хочу, щоб він був поруч і надовго. Ні. Назавжди!