Глава 22

Глава 22

– Все одно Аніто, я не можу зрозуміти твоєї жаги до їжі. Якщо вона не приносить тобі ніякого задоволення і в цьому немає потреби, нащо їсти та ще і стільки?

– Душа пам’ятає все і слова, і відчуття, і дотики, і навіть смак. І коли я п’ю каву, хай навіть і без смаку, я відчуваю якусь легкість і натхнення. Я відчуваю себе живою. Тобі не зрозуміти, ти і так жива.

Тара голосно засміялась:

– Та ти ж Янгол! Ти завжди знаходишся в такому стані.

– Так, татові спасибі. Але чому не скористатись моментом і не насоло… він! Це він. - Аніта ледь не поперхнулась кавою. Відвернулась до Тари та прикрилась рукою і ніби пошепки промовила - Он там сидить Ноа.

– Де? Де? -  Тару розривало від емоцій. - Де?

– Та он. Хлопець сидить біля вікна в самому костюмі і в окулярах. Бачиш?

– Бачу. Це Ноа? Ти точно впевнена?

– Так. Так і ще раз, так. Він ще нагорі приміряв окуляри та радів, що обирає саме такий аватар з дефектом. Був певний, що це буде мотивувати до дій. Я точно впевнена. І шрам на щоці, це ж його коронна фішка – «поцілунок янголів», пам’ятаєш ?

– Який саме дефект він обрав? Я не бачу. Дуже гарний чоловік. Я б сказала, занадто. Ні в одному з життів я не бачила його таким…

– Він майже не бачить без окулярів і… - Аніта трохи запнулась, бо Іда вже не чула її.

– Але який же гарний. Від нього віє якоюсь таємницею та успіхом. Щось у ньому є таке, що тягне. А який погляд. А руки. Аніто подивись, які вони гарні.

– Руки, як руки – Аніта звела плечами і продовжила насолоджуватись морозивом.

– Ні, вони особливі. Звісно із життя в життя він обирав найгарніші аватари, але цього разу він обрав най - най - найкращий. Який же гарний.

– Та й ти в цей раз вибрала егегей, який аватар. Думаю, йому також сподобається.

– Та при чому тут мій аватар. Ти на нього глянь. Це не чоловік, а мрія.

– Ти, часом, не закохуватись в нього надумала.

– Аніто, не неси дурниці. Мене чекає моє кохання. А з Ноа я маю пройти уроки. Тим паче, якщо ми все одно станемо парою, то має ж в мене бути хоча б симпатія до нього.

Іда почала відводити погляд вбік та трохи зашарілась. Та Аніті і так все було вже зрозуміло, тому слова були зайві.

– Це має сенс. Ти права! Офіціант, можна повторити? То що ти думаєш з цього приводу?

– Я думаю, що якби ти була людиною, то вже не влізла б ні в одні двері.

Іда заливисто сміялась і цей сміх розливався на весь зал. Її очі сяяли чи - то від спокою чи - то від радості, що вона нарешті знайшла Ноа.

«Як вона сміється… В мене від цього сміху все перевертається всередині. Цей сміх не змінюється ніколи. В усіх життях - такий самий. Щирий, чарівний, легкий і водночас запальний. Сміх, який здатен подарувати надію, змінити відчуття реальності, підняти настрій і навіть одним звуком витягнути людину з найтемніших думок.

Я міг би слухати його вічність. І саме це мене лякає, бо зараз цей сміх робить мене щасливим і водночас пробирає якимось незрозумілим страхом. Наче я стою на краю чогось величезного, чого ще не бачу, але вже відчуваю кожною клітиною. Вперше за всі життя я не знаю, що робити: залишитися тут, зробити вигляд, що просто випадково почув знайомий сміх? Сісти за вільний столик і не дивитися в її бік? Чи все-таки дозволити собі хоча б підійти? А якщо підійду - що я скажу? Блін, Ліаме, думай!  Ну, певно: «Добрий день»? І що далі? Невже можна просто заговорити з жінкою, яка подобається? Ну, так. Звичайно. Гарні жінки можуть подобатися чоловікам. У цьому немає нічого дивного. Нічого підозрілого. Тільки от, вона, для мене, - не просто гарна жінка і я це знаю. Знаю ще до того, як побачив її. Чорт… Ну що ж робити? Спокійно. Не поспішай. Хоча… Я ж і справді її знаю, усі життя. І вперше не знаю, чи це знання - подарунок, чи найбільша небезпека, з якою я зараз зіштовхнувся. Відколи це я став трусом».

Ліам пив каву й дивився в папери, але не бачив у них жодного слова. Очі ковзали по рядках, перегортали сторінки, а думки вперто повертали його туди, куди він не дозволяв собі повертатися. То він дивився у вікно, то знову опускав погляд на документи. Пальці стискали чашку трохи сильніше, ніж потрібно. Зовні - спокій. Майже крижаний, а всередині - хаос. І раптом він повернув голову до Тари. Подивився. Довго. Так, ніби забув, що взагалі треба відвести погляд, ніби між ними не було всього цього кафе, людей, голосів, дзвону чашок - нічого. Лише вона. Але в його очах не було того, що вона могла б там шукати. Ні усмішки, ні тепла, ні очевидного зацікавлення. Він дивився крізь неї так, наче боявся дозволити собі побачити її по-справжньому. Тара відчула цей погляд – крізь. На мить знітилася, опустила очі, ніби хотіла сховати власну цікавість. Потім усе ж наважилася - повільно підняла погляд і подарувала йому маленьку, майже сором’язливу усмішку. Ноа дивився крізь, кудись, наче далеко. І нічого. Жодного руху назустріч. Лише ледь помітно напружилася лінія його щелепи, але цього ніхто не мав помітити. Він ніби змушував себе залишатися байдужим, ніби одна зайва емоція - і все, що він так старанно тримав під контролем, розсиплеться просто посеред цього кафе. Тому він просто відвів холодно погляд. Так холодно, що Іді могло здатися: вона йому зовсім не цікава. І тільки він один знав, скільки сили коштувало йому не посміхнутися у відповідь. Він почував себе цілковитим телепнем.