Глава 18

Глава 18

«Ох, коли ж закінчиться ця черга з неприємностей?! Ці побачення вже осточортіли. Та ще і колготи порвала, коли сідала в машину. Каблук відлетів, коли виходила з неї. Ще і ліфт чекати не зрозуміло скільки. Так важко було притримати його. Я ж кричала, просила. Іноді люди мене вражають своєю байдужістю до інших. Це зверхнє ставлення ніколи не призведе ні до чого хорошого. Коли ж вони зрозуміють. Хоча це теж є своєрідний урок. Звісно тут у Плоті вистачає уроків. Є і маленькі, є і дуже важкі, коли людина неодмінно має пройти і щось зрозуміти. І часто такі уроки змінюють і призводять до духовного росту. Та люди відмовляючись їх проходити знецінюють віру Бога в них. Тобто, знецінюють Божий задум. Людина змінюється на краще, душа пройшла шлях і навчилась на досвіді. Але «маленькі уроки» люди не сприймають і зовсім не роблять висновків. Хоча дуже важливо звертати особливу увагу саме на дрібниці. Кожна душа вміщена в людське тіло прийшла вчитись у Плоть. Та, якщо людина розуміє і аналізує «маленькі уроки» її ніколи не будуть вчити на «великих». Ніколи не поставлять в позицію, з якої лише один вихід. М’яко кажучи - з дрібниць можна зібрати істину.

Нарешті ліфт приїхав, саме очікування чогось, тут на Плоті мене стомлює. Але, якщо ти їдеш в ліфті сама, то це дорого коштує. Рахуй – вже свято. Ось і урок на дрібниці. Ось і позитивний висновок.»

– Привіт! Скучила? – озвався жіночий голос.

Нізвідки матеріалізувалась Аніта – як завжди усміхнена, весела і до болі рідна. Ну, як же хотілось її обійняти та прижатись міцно – міцно. Розповісти все і почути її дзвінкий сміх. Але так поводитись зовсім було не можливо.

« Що робити? Якщо я її «впізнаю» - усе полетить шкереберть. Стане зрозуміло, що я надурила систему й потрапила до Плоті нечесно. І, мабуть, точніше - напевно - за це доведеться понести покарання. Але якщо я не зізнаюся, тоді що буде? Треба зіграти страх чи здивування. Так, звичайна людина саме так і відреагувала б на появу іншої людини в ліфті. Особливо якщо та з'явилася просто з повітря, як привид.  Як же зреагувати, може криком. Криком. Точно. Так, треба закричати, а ще відсахнутися і злякатися. Точно злякатись і зробити великі очі. Як же це швидко удати? Як злякатись так, щоб тобі повірили. Хоча… мабуть, уже пізно. Та лякатися треба було одразу. Мить втрачено. Скільки часу минуло від моменту її появи? Секунда? Дві? П'ять? Господи, та я ж просто стою й дивлюся на неї, як ідіотка. Здається, я зависла. А чи надовго? Не знаю, а вона стоїть і посміхається. Ще й так спокійно і нерухомо. Наче її страшенно веселять мої гримаси, моє ошелешене обличчя і ця жалюгідна спроба придумати, як тепер викрутитися. А значить, вона все знає чи вже все зрозуміла. Інакше навіщо вона тут з'явилася? Може, все ж таки збрехати? Вдати, що я її не знаю? Але, як і нащо брехати тому, хто на все готовий заради тебе. Сказати правду? Тоді я сама себе здам. Я ніколи не була ані лицеміркою, ані брехухою. То чого ж я зараз намагаюся придумати, як викрутитись? Досить. Якщо вже влипла - то хоча б не буду знецінювати людину своїми видумками. А тому:

– Аніто, привіт! Я така рада тебе бачити, - Тара від щирого серця обійняла Аніту. -  А що ти тут робиш?

–  Привіт, моя душе! Я, по – перше, дуже рада, що ти не почала грати комедію про те, що мене не знаєш. А, по – друге, думаю ти вже зрозуміла чому я тут.

– Забрати і перепрошити. – Голос затремтів і був ледь чутний. - А Ноа теж все пам’ятає?

Двері ліфта розчинилися, і всередину зайшла молода парочка. Вони про щось тихо сперечалися, але обоє ледь стримували усмішки. Хлопець пропустив дівчину вперед, притримавши двері рукою, а вона, зайшовши, ще щось прошепотіла йому на вухо. Мила пара, було приємно дивитись. Але зараз в пріоритеті були нагальні питання і не на часі було витрачати дорогоцінні хвилини на милування, бо Аніта все ж хотіла продовжити розмову:

– Я не впевнена. Тому прийшла до тебе першої. Потім завітаю до нього. Хоч він ще той жук. Одразу і не зізнається. Ангелів – Охоронців я розумію у них зовсім інша задача. Але ж про таке можна було і повідомити. Це ж грубе порушення правил. Ох, зараз я їх прикличу і отримають вони по повній.

– Аніто, давай пізніше поговоримо на цю тему.

– Чому пізніше? Мені треба владнати всі ці питання зараз. Знаєш скільки роботи у мене в Канцелярії? Я не буду витрачати час на дрібниці. Одразу до діла.

Було видно, що Аніта налаштована рішуче. У її погляді з’явилася та твердість, яка не залишала сумнівів: якщо вона вже щось вирішила, відступати не збирається. Та для цієї розмови були потрібні інше місце й інший час. Не все можна було вирішувати тут, на очах у тих, хто ще навіть не здогадувався, які сили стоять за звичними речами. Людям, які не були готові побачити більше, ніж дозволяло їхнє розуміння світу, краще не ставати свідками Небесних справ. Іноді правда приходить надто рано - і замість того, щоб відкрити очі, лише лякає й руйнує все, у що людина досі вірила.

Тара помітила, як напружилася Аніта, і м’яко торкнулася її руки. Їй хотілося трохи заспокоїти, нагадати, що не все потрібно вирішувати негайно. Деякі речі мають свій час. І, можливо, саме зараз найважливіше - не зробити жодного кроку, про який потім доведеться шкодувати.

Тара нахилилася до неї й тихо, майже пошепки, промовила:

– Почекай будь – ласка, зараз ми доїдемо до мого поверху і там продовжимо.

– Який поверх нам потрібен?

– 18.

Аніта почала уважно роздивлятися Тару. Дивилася на неї довше, ніж зазвичай, ніби хотіла надивитися досхочу. Погляд раз у раз повертався до її обличчя, затримувався на очах, на губах, ковзав по рисах, які були такими знайомими й рідними. У цьому погляді було щось дуже тепле - те особливе відчуття, коли нарешті бачиш людину, за якою встиг скучити, і хочеться просто побути поруч, нічого не кажучи.