Глава 17

Глава 17

Навколо все ще шуміло кафе. Хтось розмовляв, дзенькнула чашка, за вікном проїхала машина. Але для Іди все це ніби відсунулося кудись далеко. Залишилися тільки ці очі і дивне, майже неземне відчуття спокою, наче вона нарешті опинилася саме там, де мала бути.

— Ой, вибачте.

— Ні, це ви мене вибачте. Я поспішив. Прошу, дами вперед.

— О, щиро дякую вам. А я вже почала думати, що галантність вимерла разом із динозаврами.

Він ледь усміхнувся, пропускаючи її вперед.

— Не дочекаєтесь. Деякі види ще тримаються.

Іда заспішила до машини. Сіла за кермо і рвучко поїхала.

Ліам ще довго дивився їй в слід. Що це було. Шлейфом охопило всі почуття, пересохло в горлі. Серцебиття пришвидшилось. Мабуть просто гарна дівчина. А він дуже любить таких.

– Пупсику, чого ти закляк? Ми їдемо чи ні. – Блонда поруч поспішала озватись, бо побачила погляд зацікавленого самця до іншої дами.

Ліам дивився кудись дуже далеко і був зовсім не тут, напевно і не в цьому вимірі. Аж тут у нього машинально вирвалось, чого він і сам від себе не очікував.

– Слухай, а давай я відвезу тебе до дому. Щось у мене зник настрій.

– Котику, я думала ми ще пограємо.

Не відволікаючись від своєї присутності десь вдалині, він відрубав коротко і лаконічно.

– Ні, гратись я вже не хочу.

– Можливо твоя кицька тобі допоможе, щоб з’явився той самий настрій?

– Чуєш, що я тобі сказав. Немає настрою! Або я тебе відвезу або можеш бути вільна.

– Ну і котись під три чорти. – Вона сильно розізлилась, бо всьому є межа.

Дівчина без настрою гучно гупнула дверима і пішла. Ліам ще довго сидів в машині.

« Що зі мною? Апатія? Стан притаманній людині. Є нормою  і допустимий. Але чому? Що трапилось. Різко – почуття спустошення і повної безнадії.  Тим паче так швидко і нізвідки. Так різко все обірвалось і немає бажання ні до чого. З чим це може бути пов’язано. Думай, Ліаме, думай! Як інших лікувати так ти майстер, а собі допомогти можеш? Так, треба все прокрутити всі події назад. Можливо там є відповідь. Таак. Тааак. Кафе - там ще все було добре. Ага. А коли ми сіли в машину мене наче підмінили. Що було між кафе і машиною. Та нічого. Все звичне. Ні, саме тут щось. Ми виходили з кафе я ще хотів і горів бажанням. Стоп. Виходили. Вихід. Та дівчина. Коли ми зіткнулись, як струм пішов між нами. Точно! Так само було і в минулому житті - ми зіштовхнулись і вдарились лобом. А тоді поглянули один одному в очі. Точно, то і була Тара. Дякую тобі Отець наш небесний! Дякую! Ох я і йолоп. Який же я дурень. Це точно була вона. Ми ж призначені і це був знак долі. О, як я міг. Ангеле – Охоронцю, ти не міг дати мені явний знак. Чому так легко показав і швидко забрав з очей. Ай, тільки потраплю туди наверх, я навчу тебе знаки подавати. Хоча, не злись. І за це спасибі. Так що ж тепер робити? Треба її знайти швидше. Хоча.  Стоп. А чи потрібно? Може все ж таки провести це життя для себе? В задоволення. Чи? Ні, тоді моя душа буде страждати без неї і все одно тягнутись. І відмовляючись виповнити умови Договору все одно рано чи пізно вони мене наздоженуть, але вже з поганими наслідками. Не можна забувати що за нами ще і слідкують, точно не пам’ятаю хто, але слідкують. Та і життя без Тари мені щось зовсім не хочеться. Тим паче в цьому житті вона дуже апетитна. Кожен чоловік її захоче мати собі. Ні. Я цього не дозволю. Це моя. Моя що? Власність? Так. Ноа певно так і думав, але я вже не він. Я Ліам. А Ліам зробить все для своєї Тари, чи як її зараз звати. Я хочу зробити її щасливою, щоб вона відчула нарешті силу кохання. А чи можу я, якщо нам потрібно пройти ряд уроків, а не в коханні ніжитись. Можна ж і поєднувати. Так. Саме так я і зроблю. Але для початку треба її відшукати. З чого б почати. Звісно з кафе.»

Швидко, навіть і хвилини не думаючи, він вийшов з машини та побіг до кафе.  Поспіхом йшовши з парковки він різко зупинився і ще раз подумав, а чи варто її шукати. Але все ж пішов далі. Його щось тягнуло невидимою силою, бо без неї буде все не так. Без неї буде пусто і все намарно. Без неї і не варто все навкруги нічого!

– Добрий день ще раз. - Ноа зупинив офіціантку, яка обслуговувала його столик нещодавно.

– О, Ви повернулись! Щось забули? Чи. Чи хотіли забрати решту? Так, дійсно це забагато як для чайових. – Дівчина трохи зніяковіла.

— Ні. Ні, це дійсно чайові за вашу прекрасну роботу. Я не за цим. - Він трохи помовчав, ніби збирався з думками.

— А що ж тоді Вам треба? - Вона вже з цікавістю подивилась на нього.

— Мені потрібна допомога. - У голосі прозвучала ледь помітна тривога.

— В чому? З задоволенням Вам допоможу. - Офіціантка усміхнулась, готова вислухати.

— Я тут сидів з дівчиною. - Він на мить озирнувся на залу.

— Так. Я пам’ятаю - ефектна блондинка. Вам дуже пощастило. - Вона сказала це легко, майже жартома.

— Та не дуже… - Його усмішка ледь торкнулася губ і одразу зникла.

— Перепрошую? - Вона здивовано округлила очі.

— Та ні, це ніяк не відноситься до справи. - Він швидко відмахнувся. - Он за тим столиком сиділа дівчина з чоловіком. Така, з довгим хвилястим волоссям. Ви бува її не знаєте?