Глава 15

Глава 15

Світло в коридорах Небесної канцелярії лягало м’яко й тепло, мов хтось дбайливо вкривав простір невидимою ковдрою спокою. У повітрі пахло чимось знайомим і рідним - не квітами, не деревом, а самим відчуттям дому, до якого душа завжди прагне повернутися після довгої дороги. Запах ладану розвіювася простором. Душа раділа.

— Тара, я повернулася. Як ти тут? - Аніта вийшла в кабінет така весела, в настрої, що здавалося, ніби все навколо неї стало легшим.

Тара сиділа біля столу, і вся світилася зсередини. Її очі блищали так яскраво, наче в них хтось запалив сотні маленьких зірок.

— Чудово. Просто чудово!

Посмішка Аніти одразу стала ширшою. Вона аж примружилась від цікавості.

— Чому? Тобто, це прекрасно! Але ж…

— Агент Сердець сказав, що за те, що я не користувалась бонусами ніколи, мені призначена буде рідна душа, яка на сто відсотків буде резонувати з моєю. Це ж чудово!

Аніта навіть руками сплеснула від радості.

— Вітаю, Таро, вітаю. В мене було лише п’ятдесят сім відсотків, і то… це такі прекрасні відчуття. А сто…Це взагалі щось неймовірне!

Тара приклала долоню до грудей, ніби намагалася втримати емоції, які переповнювали її зсередини. Так не хотілось їх відпускати. Нехай живуть і горять тихим полум’ям всередині. Це саме те, до чого душа буде вертатись і розуміти заради чого вона проходить цей важкий шлях у житті.

— Аніта, мене переповнюють такі емоції, що я навіть не можу тобі передати. Це вражає. Я ще ніколи такого не відчувала. Тепер я розумію значення виразу «метелики в животі».

Аніта подивилась на неї так тепло, ніби дивилась не на підопічну, а на когось дуже рідного. Чи можна так? У статуті для Консультантів нічого про це не сказано. Лише є графа про те, що не можна впливати на рішення душ та щось забороняти. А про те, що дружити чи то тягнутись до душі нічого не сказано. Ба, навіть і було б щось, навряд чи Аніта слідкувала цьому. Мабуть вперше за всю свою кар’єру її так тягнуло до душі. Напевно вона теж споріднена або дуже сильно резонує. Тому треба трохи заспокоїтись і мудро направляти, щоб не зашкодити і не дати Тарі зробити гірше, собі ж.

— Розумію. Але трошки заспокойся і зрозумій, що спочатку потрібно буде попрацювати, щоб потім насолоджуватись. Добре? Як там кажуть на землі? Спустись з небес на землю.

І вона розсміялася - легко, дзвінко, бо ця фраза тут звучала майже як кумедна тавтологія.

Тара теж тихо засміялася.

— Добре, працюймо, Аніточка, працюймо, моя крихітка. Весь пакет документів готовий, тому і я готова до відправки.

— Добре, пішли. Пройдемо через Залу перед початком. Нехай інші Наставники бачать, що ти не зазнайка, не дивлячись на досвід, ідеш до ліфта загального користування, а не як дехто, - Аніта підморгнула, бо обидві чітко розуміли все.

— Пішли.

Тара склала руки разом, наче маленька дитина перед дорогою.

— Ну, Татку, помагай.

Аніта посміхнулась краєчком губ. Ну яка ж мила Тара в своїй простоті і щирості.

— З Татком завжди легше.

Вони вийшли у велику Залу перед початком. Там сиділо багато душ. Одні посміхались, інші мовчали, притискаючи до себе свої договори. Молодші душі були блідими й наляканими, вони озирались навколо широко відкритими очима, не розуміючи, що чекає їх попереду.

Наставники стояли окремими групами, спостерігаючи за всім уважними поглядами. Коли Тара з’явилася у залі, багато хто одразу повернув голову в її бік. Від неї сходило якесь особливе світло. Воно тягнулося за нею м’яким сяйливим шлейфом, огортало її плечі, волосся, руки. Здавалося, сама її душа світилася настільки сильно, що приховати це було неможливо.

Хтось почав перешіптуватися, хтось дивився із захопленням, а хтось - із відвертим осудом. В їхніх очах читалось одне й те саме питання: навіщо їй стільки разів іти у Плоть, якщо вона майже завжди проходить усе «на відмінно»? Давно вже можна було вийти на службу, отримати молодих “молочних” і навчати інших.

А Тара цього не помічала. Вона йшла легко, задумливо, майже невагомо, ніби вже була десь далеко - там, у майбутньому житті, де на неї чекало щось нове, незвідане й таке бажане. Її думки були не про статус, не про те, хто вона і чого вже досягла. Вони були про те, що ще тільки мало з нею статися.

Аніта йшла поруч. Горда, з високо піднятою головою, з тією особливою поставою, яка з'являється коли ти знаєш ціну тому, хто йде поруч і ти щиро пишаєшся цією людиною. У її ході була впевненість, а на губах - ледь помітна усмішка. Якби хтось умів читати думки, то без особливих зусиль почув би: «Так. Це моя підопічна. І так - вона найкраща». Аніта справді пишалася Тарою. І з кожним разом їй ставало все приємніше йти поруч із цією старою душею, яка сама, здається, навіть не здогадувалася, наскільки далеко вже зайшла і наскільки звеличилась.

Тара ніколи не задирала носа. Ніколи не намагалася показати, хто вона і скільки життів за її плечима. Вона спокійно проходила через Загальну залу, не будувала із себе зірку, не вимагала особливого ставлення й не намагалася довести оточенню власну значущість. Їй просто не було що доводити і, мабуть, саме в цьому була її особливість.