Глава 13

Глава 13

Вона мовчки перебрала папери. Та щось всередині її бентежило і штовхало до дій.

— Ага, — просто сказала Аніта.

І кімната знову стала тихою, ніби нічого не сталося, ніби щойно звідси не пішла душа, яка вперше за всі їхні життя більше не хотіла повертатися назад, до Плоті.

Коли Ноа вийшов з кімнати, Аніта трохи попорпалась в документах, папірцях, але її турбував внутрішній неспокій - вона раз по раз перекладала листи з місця на місце, ніби шукала там відповідь, але не знаходила. Вона наче хотіла зірватись, щось робити, потім верталась назад, нервово постукуючи пальцями по столу, але все ж таки пішла до Тари. Це вже не чекало, треба було діяти, якось зарадити. Хоча втручатись вона не мала ніякого права та все ж, хто з нас хоча б раз не порушував правила.

Тара вже стояла біля дзеркала в новому аватарі, який їй був даний на вибір, згідно з призначенням. Світло м’яко падало на її відображення, але воно зовсім не прикрашало образ - маленька постать, непропорційна, худенька, плечі трохи згорблені, волосся рідке, тьмяне, ніби позбавлене життя, обличчя просте, майже непомітне, з темним поглядом, у якому не було тієї глибини, що жила в самій Тарі.

Аніта побачила її і аж ахнула, різко зупинившись в дверях.

— Тара… а що це ти вдягнула на себе? - вона навіть ближче підійшла, не вірячи своїм очам. - Ти ж у цьому втіленні… дуже гарною повинна бути. Занадто гарною. А це що?

Тара стояла, дивлячись на своє відображення, майже беземоційно, ніби це було не про неї. Мов хтось проходить повз і це нове життя повинно пройти боком до неї. Всією свою суттю вона не відчувала причетності.

— Та мені байдуже… можливо, через цей аватар він мене не впізнає і мені не доведеться знов проживати з ним життя.

Аніта різко підняла руки догори, зробивши крок вперед.

— Ні, ні… - вона похитала головою, закусивши губу. - Ти ж вже підписала контракт. Якщо він тебе не впізнає, а його скоріше за все не потягне до оцього, то ти не пройдеш ті уроки, які мусиш…

Тара повільно повернулася до неї, і в її погляді з’явилась твердість.

— І що? Я ж сказала, що втомилась вже від вього. Іду востаннє, і все, на цьому крапка. Пройду не пройду, яка різниця!

Аніта дивилась на неї уважно, трохи нахиливши голову.

— Таро, ти ж знаєш правила. Не пройдеш цей раз - прийдеться йти ще на відпрацювання, але з подвоєною силою. І хто виграє? - вона зробила паузу і тихіше додала, - Виграє лише Ноа… він навіть зацікавлений буде в цьому. І може зробити так, як йому буде вигідніше, щоб знову піти на Плоть.

Тара злегка нахмурилась.

— Але як, якщо там він все одно нічого не пам’ятає, про що ми тут домовились?

Аніта ледь усміхнулась, але в очах з’явилась серйозність. Треба було позбавити Тару деяких ілюзій, привести до тями, так би мовити.

— Не забувай про пам’ять душі. Якщо він почне працювати над собою, над своїм духовним ростом - підказки прийдуть. І якщо захоче, він зможе їх зчитати. Тому подумай двічі перед тим, як щось робити. Ця гра не буде гарною і не принесе тобі ніякого толку …

 Тара знову повернулася до дзеркала й довго дивилася на своє відображення. Спочатку просто мовчки розглядала себе, ніби намагалася знайти в цьому образі хоч щось знайоме. Потім торкнулася волосся, провела пальцями по щоці, затримала руку біля підборіддя. Ні. Їй не подобалося. Але справа була навіть не в тому, що аватар виявився некрасивим чи невдалим. Він просто був чужим. Настільки чужим, що Тара не могла впізнати в ньому себе. Вона ще раз подивилася в дзеркало, трохи нахилила голову, спробувала всміхнутися своєму відображенню, але усмішка вийшла якоюсь не її. Ніби навіть обличчя не слухалося. Було відчуття, наче вона одягла сукню на кілька розмірів більшу за себе. Начебто річ сама по собі гарна, тканина дорога, фасон чудовий, але на ній усе це втратило сенс. Коли сукня висить, наче гарна, але не сідає по фігурі, то разом із цією невідповідністю кудись зникає вся краса. Так само було й тут. Аватар був красивим, але не її красою. І чим довше Тара дивилася на себе, тим сильніше відчувала дивне, майже болісне відчуження, наче в дзеркалі стояла інша жінка. А її самої там не було.

Вона ще трохи подумала та все ж потім сказала Аніті:

— Добре, давай інший аватар. Я що, недостойна найкращого? Я завжди виходила якась сіра мишка. А зараз я хочу бути яскравою, гарною… тим паче востаннє, востаннє туди йду, як людина. Треба це якось відзначити. Нехай мене щось та тішить в тому житті. Хоч в дзеркало буду дивитись без огиди. Давай інший!

Аніта подивилась на неї уважніше, трохи м’якше.

— А чому ти це кажеш з таким болем і відчаєм? Можеш і не востаннє, якщо хочеш. Ти ж маєш право вибору, тому не накручуй себе і сприймай це як пригоду. Можливо, ще не кінець твоїх перевтілень… - і вона легенько погладила її по плечу.

Тара опустила голову.

— Та ні… справа не у цьому…

Аніта дивилась їй прямо в очі.

— А в чому? Не хочеш поділитись? Іноді, треба відкриватись і тоді неодмінно стане легше.

Тара відвернулась.