Глава 11

Глава 11

Аніта ніби навіть зраділа питанню:

— Так. Тоді ви теж не могли оговтатись після катастрофи. Це майже завжди так після Плоті, - вона вимовила це слово з легкою паузою, ніби воно було важливим терміном. - У старих душ тяжкість сфери не відпускає одразу. Може вік дається в знаки! Ха-ха.

Ноа вже не просто слухав - він намагався вхопити хоч щось знайоме, але все розсипалось на окремі звуки і слова не долітали до його розуміння. Це не могло бути реальністю: або ж сон, або абсурд. Хоча на сон це не скидалось - все було надто реальним.

Аніта раптом тихо засміялась, ніби згадала щось кумедне:

— Ой, тоді ж було смішно… ви ж після падіння літака з’явились - і буквально впали носом в землю. Фу-фу… були у пилюці, в сажі уявляєте?

Вона махнула рукою, і сміх її став легким, майже дитячим.

— Пф! Ну і вигляд був. Такі кумедні, перелякані. Ой, не можу з вас. Кожного разу мене сміх бере - з’являєтесь тут, наче два обірванця.

Ноа різко зреагував:

— А що в цьому смішного?

Аніта здивовано подивилась на нього, ніби справді не очікувала такого запитання.

— Смішно було те, як ви з’явились… наче з вогню вилізли. Чорні, розірвані, розгублені… Ой, кумедні.

Вона знов усміхнулась, але вже спокійніше.

— Я тоді довго вас згадувала після того. Сміялась від душі.

Тара раптом різко подалась вперед:

— Стоп, Аніто. Ви сказали «ви з’явились». Що саме ви мали на увазі?

Аніта навіть не розгубилась. Лише м’яко знизала плечима:

— Ну… ви тут з’явились. Матеріалізувались, проявились, телепортувались – називайте, як хочете. Як вам зручно для сприйняття - суті це не змінить.

Тара не відводила погляду:

— Ні. Я маю на увазі… ми разом? І минулого разу теж разом тут були?

Аніта усміхнулась ширше, ніби це питання її навіть потішило:

— Ой… і минулого, і позаминулого, і ще раніше. І тоді теж. І перед цим.

Вона тихо хихикнула. Сама ситуація її смішила, бо ці двоє були, як малі діти, які тільки пізнають світ. Хоча за спинами в них, неабиякі досягнення. Кумедно ж.

— Ви у нас така… прославлена парочка. Завжди разом. Завжди найважчі завдання берете. І завжди після «Бадабум» повертаєтесь, так би мовити зі спецефектами. Ох, і шалена парочка.

Ноа повільно повторив, ніби пробуючи слово на смак:

— Бадабум?

Аніта кивнула легко:

— Ну так. Щось пов’язане з вогнем, вибухом… скоро згадаєте. Це вже ваша фішка. Ніхто і повторювати не хоче. Це ж треба так придумати - кожного разу через очисний вогонь. Було б, що очищати. Ха - ха.

Її тон став теплішим, майже заспокійливим.

— Ви ж сильні душі. Я в цьому не сумніваюсь. Просто потрібен час, щоб це згадати. Ви мої легенди.

Вона зробила маленьку паузу й додала вже буденніше, ніби між іншим:

— До речі… я ваш особистий консультант, офіційно. Багато разів уже.

Вона поправила волосся і з легкою гордістю усміхнулась:

— Тут я теж не остання людина. В мене в рекрутингу понад п’ятсот душ… і всі легенди. Ну, не такі як ви, звісно, але все ж…

— І скільки разів ми вже тут бували? - Тара дивилась прямо, але в її очах уже з’являлась тривога, змішана з цікавістю.

Аніта легко всміхнулась, ніби це питання було для неї зовсім буденним.

— Ну, бували часто, та не особисто в мене і не разом. Бувало різне та суть не в цьому. В мене, сім разів уже відмітилися разом. І я цьому безмежно радію. Ви в мене - рекордсмени. Загалом душі в парі ходять раз, іноді двічі, якщо в тому житті не були виконані всі умови контракту. І в основному як «учень - учитель» або змінюються ролями. Але щоб тандемно і взаємопов’язано із життя в життя - це велика рідкість. Та ще й берете на себе дуже важкі уроки… Найважчі контракти, завжди ваші. Я і про вагу документа і про силу життів.

Вона зробила маленьку паузу, ніби смакуючи цю думку.

— Тааак! Щоб постійно разом, ні… на моїй пам’яті це вперше. А я тут про всіх все знаю.

Вона трохи нахилилась уперед, ледь примруживши очі з лукавою усмішкою.

— Скажіть, ви знову підете? Бо я тут на спір сказала, що й удесяте будете разом. Хіхіхі.

Вона тихо засміялась - легко, майже безтурботно, наче все, що щойно сталося, зовсім не мало для неї тієї ваги, яку відчували вони. У її сміху не було ні напруження, ні тривоги - лише дивна, майже дитяча легкість. Яка щиро зачаровувала і давала той самий спокій, до якого всі так тягнуться, як до світла. Її ставлення спантеличувало Тару й Ноа. Вони перезирнулися, ніби мовчки намагаючись зрозуміти одне одного: невже вона справді не бачить у всьому цьому нічого дивного? Чи просто вміє так легко приховувати те, що думає?

А вона лише знову ледь усміхнулася.