Глава 9

Глава 9

— Пробач, — нарешті видихнув він.

— Пробач? Тут одного «пробач» замало. Зупини машину. Я вийду, - холодно сказала Тара.

— Куди ти зібралась виходити? З  однієї сторони гора, з іншої крутий схил. Тара, схаменись, уже сутеніє, куди ти тут дістанешся? Це майже безлюдна траса.

Його голос був напружений, ніби тримався на останніх нервах. Пальці міцно стискали кермо, а очі ковзали темною дорогою, яка вже починала зникати в сутінках. Він не міг її втратити, тим паче зараз. Тільки не зараз. Ні, ніколи!

— Мені все одно, зупини, інакше я вистрибну. Зупини, я кажу, - відчай Тари достиг межі.

Вона різко повернулась до нього, вся напруга, що накопичувалась годинами, вибухнула в одному русі. Рука потягнулась до ручки дверей. Метал холодно клацнув. В салон одразу вдарив вітер - різкий, вологий, вечірній. І в ту ж мить її повело назовні. Ривок назад був миттєвим. Його рука вчепилась у її комір так сильно, що тканина натягнулась до тріску.

— Таро!
Таро, тримайся!

Голос зірвався, став різким, майже хрипким. Було відчутно, що він нервує. Не просто нервує — його голос видавав той страх, який він сам намагався приховати. Її тіло хитнулось між дверима і салоном. Машина нестримно набирала швидкості. Світ на секунду розсипався - дорога, небо, світло фар.

Тара навіть не встигла зрозуміти, що відбувається. Серце гупнуло так сильно, що віддало болем - грудях. Вона інстинктивно вхопилася за двері, але пальці ковзнули. Вітер рвонув в салон, волосся хльоснуло по обличчю, а холодне повітря миттєво протверезило її.

— Тримай кермо, а не мене! Двері не зачиняються! Двері не зачиняються!

Її пальці билися об край дверей, намагаючись втримати їх закритими, але рух був хаотичний, рваний, майже безконтрольний. Вона не відчувала власних пальців, лише намагалася втримати двері, які знову відкидало вітром.

— Господи… — вирвалося в неї, але голос потонув у шумі дороги.

Машину хитнуло ще раз. Тара вчепилася сильніше, відчуваючи, як нігті впиваються в шкіру. У голові була одна - єдина думка: не впасти. Ноа щось кричав, але вона вже майже не чула слів. У вухах стояв гул. Дорога під колесами, рев двигуна, свист вітру - все змішалося в один суцільний хаос.

І тільки його голос раз у раз проривався крізь цей шум:

— Таро! Тримайся!

І раптом - дивна легкість, ніби машина втратила щось важливе під собою. Повітря в салоні стало іншим. Глухішим. Він налякано подивився на неї.

— У нас здається гальма відмовили.

На секунду в машині ніби зникли всі звуки, окрім дороги.

— Що значить відмовили? - Тара геть не розуміла, що відбувається.

Її голос зламався, але в ньому ще трималась недовіра.

—  Не працюють.

— Так відремонтуй.

Слова вирвались майже автоматично, як остання спроба зачепитись за нормальність.

— Що ти верзеш?

Його погляд став ще жорсткішим, але в ньому вже жила паніка.

— Що нам тепер робити?

Тара різко вдихнула, ніби повітря раптом стало важчим.

— Я не знаю… але машину зупинить тільки якесь чудо.

Попереду дорога йшла вниз, різко, безжально, ніби втрачала край світу.

— Мені страшно…- ледь мовила Тара. Ці слова вже не були криком. Вони були зізнанням. Він на секунду ніби став тихішим всередині себе. Але розумів до чого це може призвести.

— Не бійся… маленька… і пам'ятай… я кохав тебе, кохаю і буду кохати всі наступні життя.

— З нами ж все буде в порядку? Скажи, що так…  Ноа, будь ласка, скажи це!

Її руки тремтіли. Сльози вже стрімко падали просто на долоні.

— Так… звісно так… я тебе кохаю…

І в ту ж мить світ зламався. Машину кинуло вперед і вниз з крутої скелі. Удар. Ще один. Наче сама дорога розірвалась під колесами. Метал закричав - довго, протяжно, страшно. Скло вибухнуло блиском у темряві. Повітря вибило з легенів. І все перевернулось. Знову. І знову. А потім - різка тиша. І в цю тишу прийшов вогонь. Він вирвався з машини жадібно, миттєво, ніби чекав цього моменту. Оранжевий, живий, страшний. Дим піднявся густою стіною, закриваючи нічне небо. І залишилась лише темрява, яка горіла.

Життя не попереджає. Воно не дає чернетки, не залишає часу перечитати, виправити, сказати м’якше, ніжніше, правильніше. Воно просто триває - звичайними днями, звичайними словами, звичними образами, ніби так буде завжди. Ми сваримось через дрібниці, мовчимо там, де треба говорити, відвертаємось, коли б варто було тримати за руку міцніше. Думаємо, що ще встигнемо. Що ще буде момент. Що ще буде завтра. Але «завтра» - це не обіцянка. Це просто випадковість, якій ми довірились. Іноді одна секунда розділяє «є» і «було». Один подих. Один погляд. Один незакінчений «я тебе…». Ми так легко витрачаємо слова, які мали б бути найважливішими. Так легко залишаємо їх на потім, ніби вони лежать у кишені й нікуди не подінуться. «Я кохаю тебе» звучить просто, майже буденно - поки не стає останнім, що не встигли сказати. Бо життя не питає дозволу, коли обривати сюжет. Воно просто перегортає сторінку - іноді на найніжнішому реченні. І тоді вже не має значення, хто був правий. Хто винен. Хто мовчав довше. Залишається тільки одне - порожнеча там, де могло бути слово, яке могло все змінити. І дуже пізнє розуміння того, що любов - це не те, що ми відчуваємо. А те, що ми встигаємо сказати.