Глава 7

Глава 7

Тара зібрала найнеобхідніше. Руки трохи тремтіли, але вона рухалась швидко, майже автоматично. Речі одна за одною опинялись у сумці, потім - у машині. Ноа зібрав гроші, документи та трохи їжі в дорогу. Гармонійна дія пари, яка по суті парою давно вже не була. Маючи за плечима такий довгий шлях подружнього життя вони вже давно не були командою, може трохи спочатку. А потім…потім вже теж пройшло. Наразі їх об’єднала спільна біда. В кризових ситуаціях люди завжди знаходять спільну мову без слів.

Але ж тиша Ноа та його поведінка дуже дивували. Він може бути людиною, а не хижаком? Ця думка не покидала Тару весь той час поки вони збирались. Вона починала ловити себе на думці, що дуже сильно його кохає та ладна йти за ним куди він скаже, забувши себе, навіть в невідомість. Що зараз і відбувається.

 Та треба було вертатись в реальність. Ця вулиця, ці ліхтарі, кущі – це все таке рідне, звичне. І це треба було покинути, відрізати від себе цілий шмат життя. А чи зможе вона повернутись сюди знову? Ще раз обернулась на дім. Можливо, востаннє… Дім, який спочатку був найкращим місцем на землі, а згодом став кліткою. Ця думка пройшла холодом по спині. А що далі?

Машина рушила різко. Здавалось, це дорога, не шлях, який треба поступово проїхати, а гонки на виживання. В яких залишиться лише один - покалічений, але з нестримною жагою вижити.

Ноа вчепився в кермо так, що побіліли пальці. Напруження видав подих і тремтіння всього тіла. Його погляд був прикутий до дороги. Жодного зайвого руху, жодного погляду в її бік. Він нервував. Ні! Він був на межі.

Тара сиділа поруч тихо, майже не дихаючи. Потроху її починала охоплювати паніка. Але не тільки через його слова. Вона не розуміла, що відбувається. У голові шуміло, думки плутались. Дихання стрибало пульсами у скронях, заважаючи прокрутити в голові все, що відбувається. Вона дивилася перед собою, але майже не бачила дороги. За вікном усе зливалося в одну довгу сіру смугу: дерева, будинки, дорожні знаки — вони виникали й одразу зникали десь позаду, не встигаючи затриматися в її свідомості. Їй здавалося, що машина рухається надто швидко, хоча вона вже не була певна, чи справа справді у швидкості.

Повітря в салоні стало важким. Занадто згуслим для двох. Хотілося щось сказати, хоча б одне слово. Запитати, куди вони їдуть, запитати, що з ним, запитати, чому він мовчить. Але кожне можливе слово застрягало десь у горлі, ще до того, як встигала його вимовити. Вона краєм ока подивилася на Ноа. Його обличчя було напруженим і твердим. Жодної емоції, яку можна було б прочитати. Тільки стиснуті губи, погляд, втоплений у дорогу, і руки, які так сильно стискали кермо, ніби саме воно зараз тримало його від чогось значно гіршого.

Тара відвела очі. Їй раптом стало страшно не від того, що він може сказати. Страшно було від того, що він може не сказати нічого, бо мовчання іноді буває набагато страшнішим за будь - які слова. Вона притиснула долоні до колін, намагаючись вгамувати тремтіння пальців. Не виходило. Усередині все було натягнуто до межі - наче тонка струна, яку ще трохи торкнути, і вона лусне.

Ноа мовчав. Тара теж. А машина неслася вперед, залишаючи позаду кілометр за кілометром, ніби разом із дорогою вони намагалися втекти від розмови, яку все одно доведеться почати.

«Нас вб’ють?..»

В голові у Тари це звучало настільки нереально, що мало б здатися смішним, але не зараз. Не з таким його обличчям. І водночас… Її накривала злість. Сильна! Глуха! Болюча!

«Я ж хотіла піти.»

Ця думка крутилась на повторі. Ще кілька хвилин тому вона стояла з чемоданом. Готова. Нарешті готова вирватися з цього всього. З цього пекла, з цих страждань, з його слів. Його принижень, його контролю, його постійних звинувачень.

«Я майже це зробила…майже змогла»

І що тепер? Знову поруч із ним, знову слухає його, знову робить так, як він сказав.

«Знову йду за ним.»

Тара стиснула пальці. Злість уже була не тільки на нього, скільки на себе.

«Чому я така?.. Ну чому?»

Чому достатньо одного «кохана» — і вона вже тут? Чому достатньо страху в його очах — і вона забула все? Лише він центр Всесвіту. Та чому так несправедливо влаштовано, коли ти до людини всім серцем, то вона обов’язково покаже тобі весь жах, на який здатна.

«Я ж вирішила піти…»

Сльози підступили, але вона стримала їх. Не зараз. Не на часі дати собі розкиснути, а тим паче при ньому. Вона відчула, як гаряча волога запекла в очах, але вперто кліпнула кілька разів, не дозволяючи жодній сльозі скотитися по щоці. Їй здавалося, що варто лише дозволити собі заплакати - і вона вже не зможе зупинитися.

Тара повернула голову до вікна. За склом миготіли знайомі вулиці, які ставали чужими з кожною секундою. Все віддалялося: і дім, і рішення, і вона сама. Навіть дерева, будинки, перехрестя, повз які вона їздила сотні разів, раптом здавалися частиною якогось іншого життя. Того, яке ще кілька хвилин тому було її реальністю.

Поруч сидів чоловік, якого вона одночасно кохала понад усе у світі… і боялася більше всього. І не розуміла, хто він зараз, куди він її везе. Дивлячись у вікно, намагалася вгадати хоча б напрямок, але думки розбігалися. Хотілося повернути час назад - хоча б на кілька хвилин, хоча б до того моменту, коли ще можна було щось змінити. Та час не повертався. Він такий – не підкоряється нікому. Машина їхала вперед, а вона вперше за тривалий час не знала, що буде далі. І від цього було страшніше за все. Та одне було точно - назад дороги вже не було!