Глава 6

Глава 6

— Таро! Таро! Ти де?! - Ноа влетів у кімнату.

— Чого ти кричиш? Тут я, - холодно відповіла вона.

Поряд з нею стояв чемодан. Він навіть не звернув на нього уваги, наче він завжди там був. Раптом його обличчя змінилося. Здається він все ж таки щось зрозумів.

— Таро… — він різко підійшов і обійняв її. — Який я радий тебе бачити…

Вона завмерла, не розуміючи нічого. Ну, як він швидко змінює маски. Це не людина – це театр чорта.  В який вона була втягнена силоміць. За що хороші і чисті душею люди так повинні потерпати від тих, хто не розуміє елементарного і не цінує геть нічого. Особливо почуття тих, хто їх любить.

— Що?.. Що з тобою відбувається?..

— Зараз нічого не питай, — швидко сказав він. — Просто роби, що я скажу.

— Ні. Все. З мене вистачить. Я йду. Назавжди. – Вона повернулась до нього спиною та вже хотіла зробити крок.

— Стривай! Не йди! - він стиснув її плечі. - Ти повинна робити те, що я скажу!

— Я вже нічого тобі не винна. Ти сам по собі, я - сама по собі.

— Таро, ти не розумієш… — його голос став напруженим, але набагато м’якшим. - Зараз ти повинна мене послухати по-справжньому.

— Ні. Все скінчено. Я йду від тебе.

— Таро! — різко. — Нам загрожує небезпека.

Вона застигла. Яка ще небезпека? В голові роїлись думки та жодну не можна було впіймати за хвіст. Єдина небезпека, яка їй дійсно загрожує то це він. Більшу придумати важко. Та й навіщо, якщо треба спекатись саме її. Знову Ноа затіяв, якусь гру, відому лише йому.

— Ти маєш зібрати найнеобхідніше. Зараз. А я займуся грошима і документами. Через десять хвилин ми виїжджаємо. Нічого не питай і не сперечайся. Зараз не час.

Він різко і впевненно рушив з місця та на мить зупинився, застиг. Тара стояла стовпом. Не мала наміру ані рухатись, ані тим паче виконувати його накази. Вже нецікава ця гра - актори погані і сенс втрачений по ходу п’єси. Ну нащо знову йти в нього на повідку? Це вже зовсім втратило для неї сенс. Та йому, здається, було вкрай важливо, щоб саме зараз вона робила те, що він каже. Це не було грою або зміною в настрої. Скоріше це була ситуація, яку він вперше не міг контролювати. Його щось вивело з звичайної поведінки, щось ввірвалось в життя і змінило весь хід подій. Він подивився їй прямо в очі:

— Давай швидше. Я тебе прошу… кохана, не затримуйся.

— Кохана?.. - вона ледь усміхнулась від абсурду. - Ноа… ти себе чуєш? Ти не схожий на себе.

— Таро… просто довірся мені. Я все поясню по дорозі.

— Я нікуди з тобою не поїду, - твердо сказала Тара. - Забудь уже ту наївну дурепу.

Ноа різко видихнув, ніби стримуючи паніку, опанував себе і набравши повітря в легені на одному подиху видав:

— Тара… кохана, зрозумій. Якщо ми зараз не втечемо - нас просто вб’ють.

Вона застигла. Її очі різко стали скляні.

— Що?.. Що ти несеш, Ноа? За що нас вбивати? Це твоя нова тактика – залякати мене, щоб я залишилась? На цей раз в тебе нічого не вийде.

Він підійшов до неї впритул та провів рукою по волоссю, нервово озирнувся.

— Таро, ми вже надто багато часу втратили на розмови. Давай, збирайся швидше. Будь ласка, повір мені. Я не хочу, щоб ти постраждала, - його голос зірвався, - я дуже тебе кохаю… понад усе.

Тара гірко всміхнулась. Довіри, до колись такої близької людини, вже не було. Можна бескінечно вірити, дарувати їй все своє тепло, але так і не стати для неї тим, ким вона є для тебе. Іноді, тонка нитка ілюзій рветься на найцікавішому місці. І ти вже не в змозі повернути все назад та і нащо.

— Кохаю?.. Це ти зараз серйозно? Що з тобою відбувається? Знову невдала гра! Не вірю більше жодному твоєму слову. Занадто часто ти міняєш декорації і вдягаєш маски!

— Тара, люба… давай усе обговоримо по дорозі. Я тебе прошу збирайся. Швиденько. Я чесно не граю і не жартую. Зараз не до цього. Нам загрожує небезпека. Зрозумій це нарешті! З таким не жартують!

Вона дивилась на нього довго, уважно. І вперше… він був не злим, а навпаки занадто добрим. Тара вже і забула, як це. В очах не бігали бісики, не було ненависті, такої для неї звичної. Він не був Ноа, а був іншим і виглядав дуже наляканим. Вперше, очі були не скляні, а вологі і не червоні від злості. Він вміє відчувати, плакати? Зовсім не схоже на ту людину, яка була зранку. Знову повірити чи піддатись грі?

— Добре… — тихо сказала вона. — Добре. Здається, ти не жартуєш.

— Так, люба. Так.  Будь ласка, тільки швидко.

Чи бувають такі зміни? Чи можливо після всього болю довіритись знов людині? Дати їй ще шанс, коли їх було дано вдосталь для усвідомлення? Якщо тебе знецінюють знов і знов, а ти ідеш назустріч, перекреслюючи все те погане, через що прийшлось пройти. Ти сам себе починаєш підозрювати в неадекватності. І все ж знову ідеш на повідку власних ілюзій та бажань.

Іноді ти навіть не розумієш, у який момент починаєш виправдовувати те, що ще вчора здавалося тобі неприйнятним. Де саме переступаєш ту межу, за яку сам собі обіцяв більше ніколи не заходити. А потім ловиш себе на тому, що знову чекаєш, знову віриш, знову шукаєш у чужих словах не те, що тобі насправді сказали, а те, що тобі хочеться там почути.