Глава 5

Глава 5

Ранок був осяйний святою ніжністю, зігрівав не лише простір а і все життя. Всередині була тиша і спокій, ніби нічого й не сталося. Такі відчуття притаманні саме сильним людям. Саме коли навколо шторм і все наче рушиться ти чіпляєшся за одну соломинку, за яку сам себе і витягуєш в щасливу реальність. Тара прокинулася рано, як зазвичай. Привела себе, до ладу по всім параметрам. Приготувала смачний чаріний сніданок.

І навіть усміхнулась своєму відображенню. Вперше за останній час вона собі подобалась. Свіже обличчя, макіяж, укладка, гарне вбрання і трохи парфюмів на свіже тіло. Саме так любить Ноа, коли запах шкіри лише тонкою ноткою обрамляють ніжні аромати.

— Добрий ранок, любий… - м’яко сказала вона. - Як тобі спалося? Сідай швидше, поки млинці ще теплі. Я зробила саме так, як ти любиш: тонка скоринка і ніжні всередині.

Ноа навіть не глянув на неї, як слід. Його погляд ковзав по всьому чому можна, але не на неї. В його очах змішався коктейль з ненависті, відчаю, образи і відчуття вини. Найвибуховіша суміш, яку тільки можна уявити. І чи можна взагалі?

— Який, в біса, добрий ранок? Чому ти мене не розбудила? Я ж казав, що мені сьогодні раніше на нараду! Ти мене взагалі слухаєш? Так важко запам’ятати те, що я прошу? Одне прохання, Таро, одне. Твої мізки не здатні на таке? Про що ти взагалі думаєш? Нічого не робиш і чимось зайнята. Ти граєш з вогнем, знову. Я пробачив тобі вчорашню виставу, але запам’ятай – це останній раз, коли ти собі таке дозволила.

Він оглянув її призирливим поглядом і  пирхнув:

— А, бачу… намагалася згадати, що ти жінка. Ха. Не допомогло. Як була зачухана - так і залишилась.

— Я… а чому ти… — Тара розгубилася.

— Не займай мене!  - він відмахнувся рукою, наче від неї самої - І млинці свої сама їж. Вони в тебе, до речі, бридкі на смак. Ти взагалі щось умієш готувати? - він глузливо всміхнувся, - Хоча що я питаю… у тебе ж руки не з того місця. Ні фантазії, ні таланту. І чому я на тобі оженився…

— Ти знову?..

— Що знову? - різко перебив він. - Ти не можеш виконати елементарне прохання, а винен я? - йоого погляд ковзнув  щвидко по ній, - О, голову помила… Краще б мізки сполоснула. Було б більше користі. На тебе взагалі можна покластися? Ну за що ти мені така дісталась?

— Чому ти так?.. – її голос почав видавати нотки болі і жалю…

— Таро, ти мені вже ранок зіпсувала. Хочеш ще й день? Відійди. Через тебе я тепер маю поспішати. Ще й голодний…

«Чому?.. Чому він так зі мною? Що я зробила знову не так?.. Вчора - «пробач». Сьогодні - знову те саме. Я ж не знала, що його треба будити. Нічого не казав, я б точно запам’ятала. І млинці… він завжди їх їв. Ще й добавку просив. Ну, нащо я це терплю?.. Ні. Досить. Це край. Піду збирати речі. Що він собі думає? Що я не здатна на такий вчинок? Здатна, та ще і як. Сам змусів, сам довів. Своєю байдужістю, ницістю, підлістю. Краще б виспалась. Замість цього — старалася, готувала… Для кого? Для людини, яка вважає мене лайном?»

— Та подавився б ти ними… - прошепотіла вона і жбурнула тарілку в стіну.

Дзвін рознісся по кімнаті. Це був крик і торжество волі, перемога над обставинами.

Є такі моменти, які навіть останньою краплею важко назвати. Це вже не просто втома, не розпач і не бажання більше нічого не тягнути на собі. Це мить, коли в одну секунду людина здатна змінити все своє життя. Не тому, що набридло, не тому, що вже несила тягнути все це далі. А тому, що всередині нарешті прокидається те, чому так довго не давали вийти назовні. Те, що роками було затиснуте страхом, чужими очікуваннями, звичкою терпіти й мовчати. Прокидається її суть. Її справжнє внутрішнє «Я». Її самоцінність. І в ту саму мить людина раптом розуміє: далі так не буде. Не тому, що вона більше не може. А тому, що більше не хоче жити всупереч собі.