Глава 4

Ноа стояв ні, не здивований, скоріше — розбитий. Він ніяк не міг очікувати, що його жертва зможе вирватися з пазурів. Та ще й так - не просто вирватися, а показати свої гострі. На якусь мить він навіть не зрозумів, що саме сталося, мов все відбулося десь не з ним. Наче реальність раптом зробила крок убік і залишила його самого посеред того, що він зовсім не був готовий побачити. Це було більше, ніж несподіванка. Значно більше. Це ламало все, весь задум: усе, що він знав, усе, в чому був упевнений, усе, що ще хвилину тому здавалося непорушним і таким, що належить йому. Цілий всесвіт розбився на маленькі друзки об його голову одним ударом. І найгірше було те, що Ноа ще не знав, як зібрати його назад.

Так, для Тари, грюкнути дверима було чудовим рішенням, але він нічого не відповів. Не зміг. Забракло слів від подиву. Такого від неї він точно не очікував.

«Можливо, я зарано втекла… Можна було ще щось додати. А може він схотів би виправдатись? Ні, Таро ти все вірно зробила!»

Страх підкрався тихо. Вона знала: ще слово - і вже не змогла б зупинитися. А захистити її нікому. Вона боялася наслідків - саме тому втекла. Невідомо, чим би це закінчилося і яким боком вилізли б її слова. Чи здатен Ноа до фізичного насилля чи лише до емоційного? Наскільки далеко він може зайти, цього не міг передбачити ніхто. Людина взагалі дивна  - вона може кохати і ображати, поважати і принижувати, бути зацікавленим тими кого зовсім не знає і нехтувати близькими.

«Нічого, сьогодні посплю на ганку, а завтра вирішу, що робити з життям.»

Як на зло, надворі було холодно. І тут не було нічого — навіть чим прикритися. Холод одразу пробрався під одяг, обійняв тіло й ніби навмисне нагадував: тут ти сама. Без тепла, без захисту, без можливості сховатися.

«Треба буде завтра принести сюди плед… м’який, товстий… та…»

Тара гірко всміхнулася сама до себе.

«Таро, оговтайся. Завтра тебе тут вже не буде. Не забивай голову дурницями. Нехай тепер цей самозакоханий індик усе робить сам. Подивимось, як він справиться. Та він сам, навіть фіранку не відкриє… Хай побуде сам. Хай зрозуміє, як йому без мене…. Трошки? Ні… назавжди. Хай назавжди залишиться сам. Хоча…він може найняти служницю. І знущатися з неї так само. Та хто це витримає?.. Отже - сам. Мені  раптом стало так байдуже. По-справжньому байдуже. Він більше не турбує. Ні він, ні все, що з ним пов’язане.»

— Таро! — долинув грізний голос з дому. - Швидко зайди. Холодно надворі. Нащо мені потім ці проблеми?!

— Я нікуди не піду, — відповіла вона, не підводячись. — Мені тут добре. Потерпи цю ніч… і ти мене більше не побачиш.

Кілька секунд тиші заполонили холодний ганок. Лише шелест листя трохи рушив спокій.

— Таро, не дурій. Куди ти підеш?.. — він зітхнув. — А взагалі, як хочеш. Двері зачиняти не буду. Твої проблеми - сама вирішуй.

«Сама вирішуй?.. Сама - так сама. Ти що, думаєш, у мене мізків немає? Думаєш, я не справлюся без твоїх вказівок? Дякувати Богу, я вмію все. А ти, без мене, навіть цвяха не заб’єш. Та ти з голоду помреш…»

І раптом думка різко обірвалася. Спокій Тари порушили нові думки. І їх потік різко змінив свій напрямок. Гнів мінявся на милість, роздратування на співчуття…

«А якщо він і справді без мене пропаде?.. Раптом і їсти не приготує, так і залишиться голодним. А взимку? Що він буде робити взимку? Сніг не розчистить, камін не розтопить, Дюк це окрема історія взагалі. Собаку він завів, а що з ним робити геть не знає. Та він  його і кормом не кормить, бо не знає де він стоїть той мішок. Бідолашний Дюк…»

— Так, Таро, заспокойся, - прошепотіла вона сама до себе. - Він не дитина. Впорається. А тобі б, до ранку, не змерзнути. Далі буде видно. Все. Більше не можна це пробачати. Чаша переповнена.

Холод пробирав усе сильніше. Чи це нерви?.. Чи вона справді тут замерзне?.. Дивна річ, до осені ще далеко, а ночі вже прохолодні. Як швидко і невчасно погода змінила свій настрій. Хотілось би подумати, що все працює проти, щоб зламати неї та не було на це бажання.

— Тримайся, Таро… тримайся… - ледь шепотіла вже Тара замерзлими губами.

Вона обійняла себе руками, але тепліше не стало. Ноги босі. Руки голі. Та і одяг не для посиденьок холодними вечорами на вулиці.

«Ну чому я хоча б куртку не взяла… дурна…Можна було просто промовчати. Піти в спальню. Лягти в тепле ліжко. Не кохана. Не хороша. Нікчема… так, нікчема. Але хоча б - у теплі. У своєму ліжку. Можливо… краще зайти?.. Йому ж байдуже. Абсолютно байдуже, де я і що зі мною. Може, я вже тут захитнула. Може… Ні. Так не можна. Я не витримає тут всю ніч. Тихенько зайду. В спальню. Навіть, до ванни не піду… Хоча так хочется змити з себе цей день, цю втому, цей біль. Усе це. …та нащо…»

Ще трохи посидівши, Тара зрозуміла, що не впорається з холодом. Вона його ніяк не переможе. Особливо зараз, коли він не тільки ззовні, а і всередині вкриває все льодом.

— Ну нарешті ти зайшла, — сказав Ноа.

Він сидів на сходах, що вели на другий поверх. Обхопивши руками коліна й притиснувши їх до себе, ніби намагаючись зігрітися або хоча б хоч трохи захиститися від усього навколо, він раптом став схожим на беззахисну дитину. Від тієї злості й суворості, які ще зовсім недавно відчувалися в ньому, майже нічого не залишилося. Навіть голос змінився - став тихішим, м’якшим, утратив свою різкість. Наче разом із цією позою він на мить дозволив собі перестати бути сильним і став більш людяним.