Глава 3

Глава 3

Найкращий час для Тари - зараз, наодинці з собою. Цього дурника не будемо раховувати. Пес як пес, тупіший за колоду. Коли ти сам із собою, думки трохи заспокоюються, і вже пропадає бажання знищити всесвіт і себе разом з ним. Лише ти, небо, зірки і глибокий спокій - стан майже невагомості, якщо не поринати в себе глибоко і не починати копати, не тривожити те, що не можна. Просто поринути в тишу і відчути насолоду від неї.

Сльози котились самі, їм навіть не потрібен був каталізатор. Якщо б Тара зараз вирішила для себе, що вона має достатньо сил, і на завтра зібрала валізи та поїхала від нього, що б він робив, цікаво? Шукав і повернув, але Тара отримала б по повній, ще й на додаток. Чи зрадів би її відсутності та почав жити нове життя? Можливо, він цього і хоче досягнути. Це відчуття не покидало Тару вже декілька років. Все вело до того, що її хочуть викреслити з життя, але так хитро, наче вона сама так вирішила.

Вона все глибше і глибше заходила в себе, шукаючи відповіді, але їх там не було. Внутрішня опора похитнулась давно, а що можна взяти з пустоти? Вона не могла знайти відповідь, яка або лежала на поверхні, або ж її там взагалі не було. Не було ніякої логіки. Можна було просто Ноа сказати, все як є. Як би не було, правда краще за все. Ніяка брехня не буде краще за правду. Та чи він здатний взагалі на брехню?

Як би Ноа лише спитав Тару, що ти відчуваєш до мене ? Вона б чесно відповіла: «Я ненавиджу тебе за те, як ти зі мною себе поводиш. Але готова  все прийняти, бо я настільки сильно тебе кохаю, що терплю всі знущання і приниження.

І Тарі було б глибоко байдуже, що б він робив далі з нею, а він ніколи не спитає, бо йому не важливі її почуття. Чому люди так швидко втрачають інтерес один до одного? В чому сенс стосунків чоловіка і жінки, якщо з часом всі почуття сходять нанівець? Якщо ми приходимо в стосунки цілісними і йдемо з них цілісними, не стаючи одним цілим з двох половинок, то навіщо взагалі витрачати час? Ну що ми маємо «після»? Лише досвід або травми на все життя, в залежності від сили духу та здатності мислити, хоч трохи.

Шум повернув Тару з трансу і вивів високі думки в земну плоскість:
— Дюку, куди ти лізеш? Це чужий сад, іди звідси. Який же ти… - мовила вона, стримуючи іронію та роздратування, - моя воля, я б тебе… Ей, ти куди побіг? Стій! Ох, якщо я тебе наздожену, тобі буде непереливки. Дурний ти дурень!

Роздратування сягало великої межі та чи дійсно в цьому винен був пес.

— Чому? Чому саме я? - різко і нестриманно реагувала Тара - Маю за ним слідкувати. - Здавалося, що це все остання крапля в її житті. Більше немає сил ні триматись, ні терпіти, - Хай біжить, куди схоче. Все, я здаюсь. Тут і зараз. Більше не можу.

Навіть не відчувала вже, як сльози котяться по обличчю. Від їх кількості, певно, вже згоріла шкіра, або ж вона стала такою, що зовсім не відчуває нічого. А якщо… а що він їй зробить, ну, за те, що вона загубила Дюка? Тарі було байдуже. Та ще й з газоном не впоралась. Як все набридло! Її остогидло саме життя. Він. Вона сама собі. Сама собі взагалі стала огидна.

– Якщо хтось там є, за цими дзеркалами, заберіть мене, агов, я більше не витримую, - це був крик, який відчувався крізь шепіт сліз.

Вона сіла на бровку і вирішила просто сидіти і чекати. Отак. Обійняла сама себе… та сиділа. Їй стало вже вкрай байдуже на життя. Опустила голову на коліна і просто гірко заплакала.

— Ой, Дюку, та що ти робиш? А, значить ти мене обожнюєш? Ха-ха, тобі смакують мої сльози? Чекай, ти ж втік, чому повернувся? - говорила Тара, а собака дивився на неї дуже уважно. Наче розумів кожне слово чи відчував її стан.

— Ти зараз дивишся на мене так лагідно, -  шепотіла вона, - я вже давно не відчувала такої щирої підтримки та ласки. І чому я раніше так тебе ненавиділа? Певно, ми ніколи  разом в обіймах не сиділи, а це дійсно чудово. Дякую тобі, друже, за те, що ти поруч, коли мені так важко. Нікого навіть нема, з ким можна було б поговорити. Лише ти, я і небо.

Собака дивився на неї ніжно, глибоко, мов розумів кожне її слово, відчував її страх, розгубленість і біль, але і ту слабку, крихітну радість, що пробивалась через сльози. Його тепло і спокій давали їй відчуття безпеки, відчуття, що хоча б хтось поруч цінує її і приймає такою, яка вона є.

— Пробач мені, будь ласка, - ніби відповів Дюк, лагідно піднімаючи лапу. - Все вирішено. Від сьогодні ми друзі, так?

Тара посміхнулася через сльози і взяла його лапу.
— Мій ти розумничок! — прошепотіла вона. - Ну що, пішли? А покажемо цьому… ммм, як треба стригти газон. Хоча це й чоловіча робота, але справимося. Дюку, ти ж чоловік, тому ти мені допоможеш, так?

 Собака облизав солону щічку Тари та прижався мордочкою до її лиця. Здавалось тупий пес не може бути здатний нічого розуміти, але цей  не такий вже і безнадійний.  Є в ньому якийсь схований потенціал. Більше за все ми всі бачимо те, що хочемо бачити. І іноді вдягаємо на інших одяг свого світогляду. Так, бувають моменти прозріння. І, як добре, що ми вміємо бачити і здатні змінювати свою думку.

— Так, мій хлопчик, ходімо.

Двоє попрямували по алеї додому, і вже наче і горя не було. Дюк був радісний, крокував впевнено поруч, як найвихованіший пес.  Тара вперше за сьогодні зрозуміла, що навіть після всіх знущань, тривог і сліз можна відчути полегшення. Суміш втоми, роздратування і тихої радості заповнила її серце, а захід сонця падав до долу золотими смугами, обіцяючи хоч маленький спокій на залишок дня.