Глава 2

Глава 2

— Таро, Таро, де ти? - сердито сказав Ноа, його голос пронизував кімнату, а погляд був такий, що здавалося, він може спалити все навколо.

— Вже біжу, - промовила Тара тихим голосом, наче пошепки, бо не хотіла роздмухувати скандал. Серце калатало, кроки прискорювалися, а руки трохи тремтіли. Кожне його слово різало, і вона боялася, що будь-яке заперечення може викликати справжню бурю.

— Таро, швидше! Ти бачила, що твориться з газоном? Ти знову забула його зрізати і полити. Мені що, все в цьому домі потрібно робити самому? Знову цілий день нічого не робила!

У Ноа в очах білки наче покрасніли, і повітря в кімнаті здавалося важким, наповненим його роздратуванням.

— Я, я зараз… - майже заплакано мовила Тара. Її горло пересохло, а думки розбіглися, намагаючись придумати, як заспокоїти його і себе водночас.

— Скажи, мені і на роботу ходити, і домашніми справами займайтись? - Його роздратування прямо відчувалося в повітрі.

Злість брискала з нього в усі боки. В цю мить очі в прямому сенсі наливалися кров’ю, і здавалося, що він здатен на те, про що не хотілося думати. І не хотілось до цього доводити, тому краще скоритись. Краще приймати все, як є, і людей, і події. Краще для особистого спокою і тиші всередині. Та коли дійсно кохаєш людину, зовсім не хочеться її ображати або гнівати. Саме це і береже  шлюб і досі.

— Сядь і заспокойся, - промовила Тара тихо, намагаючись відчути контроль над власними нервами. - Я зараз все зроблю. Давай я допоможу тобі роздягнутись, нагодую вечерею і піду займатися газоном, - пошепки говорила вона, стискаючи кулаки, щоб не розплакатися.

— Треба все встигати до мого приходу. Чому я маю нервувати через кожну дрібницю? - знову голос Ноа пронизував кімнату, і Тара відчувала, як серце знову стискається від напруження.

— Ноа, не нервуй, будь ласка…

Вона підійшла до нього, стала навшпинки і ніжно поцілувала його в щічку. Притислась, вдихаючи аромат його парфумів, який досі навіював на неї стан блаженства та закоханості, від якого втрачають голову і трусяться коліна. Тремтіння в тілі не зникало навіть через 15 років шлюбу. Вже, майже 16…

…Ще й досі, хоча останні п’ять років він її не торкався. Були моменти, коли вона одягалася гарно, готувала романтичну вечерю, і після декількох бокалів вина він наче м’якшав і дарував компліменти. Тягнувся до неї, цілував із палким бажанням, тримаючи її за стегна, і вона думала: нарешті він зняв броню. Але в ту ж секунду сахався і ішов до себе в кімнату. А вона залишилася сидіти з задертою спідницею на столі. Потім всю ніч плакала самотньо, сидячи у ванні, намагаючись віднайти хоч трохи спокою у власних думках.

Сьогодні ж знов відчуття, що вона жадає його понад усе на світі. Як жадає кожна жінка свого коханого чоловіка. Але куди ж її, в брудній футболці, в засмальцьованих джинсах та з брудною головою до нього. Бо він не просто чоловік, він мрія. Сам Аполлон писав його, беручи приклад обличчя Янгола і тіло Геракла, вкладаючи туди весь свій талант.

М'яке обличчя з явно вираженими чоловічими рисами, обрамлювала каштанове волосся, а на додачу, наче бонусом, йшли глибокі сині очі, в яких хотілося тонути і щоб вони дивились лише на тебе з задоволенням і пристрастю. В ньому було ідеальним все, і усмішка, яка тягнула, мов магніт, пухкі ніжно-рожеві губи, міцний торс та великі жилисті руки. Кожен вигин його тіла манив до себе та вона втрачала голову біля нього, але він не під пускав до себе. Здавалося, що або вона йому огидна, або в нього є інша, або обидва варіанти відразу.

Тара відчувала, як серце калатає і шкіра ніби запалюється від однієї його присутності. Кожен його рух відгукувався в ній - легкий нахил голови, напруження плечей, стиснення рук, і водночас вражав страх: вона не знала, як він сприйме її, але бажання бути поруч було сильніше за будь-які сумніви. Внутрішньо вона трималася, намагаючись не дати видимих ознак хвилювання, а тіло невпинно підказувало, що їй краще б втекти, але водночас притягувало до нього ще сильніше.

Його погляд неначе оцінював кожен її крок, але у ньому водночас пульсував виклик і пристрасть, що не давала дихати. Тара ловила себе на думці, що навіть проста близькість - стояти поруч - викликає у ній хвилю блаженства і внутрішньої тривоги одночасно. І це відчуття не дозволяло залишитися спокійною, хоча вона знала: будь - який неправильний рух, будь - який невірний погляд можуть відштовхнути його, а ця думка пекла її зсередини.

— Таро, швидше ворушись! — голос Ноа рвонув у кімнату, мов батіг, і повітря здалося густим від його нетерпіння.

Він кинув піджак їй у руки і пішов на кухню. Тара стояла, відчуваючи холод і непривітність цієї людини, і знала: нічого не може зробити. Її знецінювали, ставили нижче за ганчірку, а вона все одно намагалася щось довести, щоб помітили, оцінили і полюбили. Але люблять, напевно, не за щось, а всупереч. Та чи здатна поламана людина взагалі на таке велике почуття, як кохання.

Вона вагалася у своїх думках, губи трохи тремтіли, серце калатало, і кожен крок давався важко.

— Таро, мені ще довго чекати? Чи вечерю я маю готувати собі сам? - запитав Ноа, голос уже був переповнений злості.

— Іду вже, іду… - видохнула Тара, відчуваючи, як з середині виривається одночасно відчай і бажання бігти до нього стрімголов і зірки з неба знімати. Чи можливо так любити людину, щоб терпіти знущання і одночасно кохати понад усе на світі? — думала вона про себе, намагаючись тримати спокій всередині себе.