4. Початок - кінець. Кінець - початок.

Коли ж настане час відрізняти життя від буття? Як зрозуміти, що ти – справжній? Як усвідомити, що у тебе в серці існує щось прекрасне? Як не втратити це? Як не позбутися цього? А якщо воно погасло? Як змусити його відродитися? А якщо воно горить полум’ям смертельним? Як його тримати під контролем? Як жити так, щоб не згоріти у темпі різнокольорових днів, котрі летять зі швидкістю світла? Як жити так, щоб життя не здавалося буттям, коли день від дня не відрізнити? ЯК?.. Питань цих страшенних безліч, але ніхто не дасть тобі на них відповіді, крім тебе самого.

***

І ось я знов задаю собі питання: чи людина я? Бойові боти і моя платформа спостерігали довгі дві хвилини, як куратор задихалася в сподіванні, що я або хтось інший зможе їй допомогти. І так… так-само відбувалося по всьому аванпосту. Зараз ціла гора тіл лежить у коридорах, квартирах… Тут лишилися лише безнадійні металеві потвори…

- За що ти з ними так, Ліно?! – кричав я, дивлячись на тіло Лазкович. – Мені… мені просто не віриться, що ти колись була людиною! Вони… вони лише працювали над системою для прискореного тераформування, а Утопія збиралася це застосовувати як зброю масового ураження! Невже ти сама не бачиш, що це страшний злочин! Ти щойно вбила невинних людей! І я вбивав невинних людей!

- Моє існування, Картере, - лагідно мовила Ліна через хвилину мовчання, - пов’язане із служінням. Я існую, поки служу. Мене набагато легше знищити, ніж тебе. Мене набагато легше забути, ніж тебе. Один рух – я мертва. Не бачиш в мені людину? Я бачу, Картере. Навіть після фізичної смерті я не припиняю з бажанням тягнутися до життя.

- Хіба ж це життя? Ти існуєш лише у межах аванпосту. І навіть в цьому випадку керівництво могло просто копіювати твою свідомість і змусити її працювати на безліч аванпостах. Це життя? Ти просто думаєш, що колись була людиною, а тебе в цьому випадку можуть обманути. Ти – звичайний штучний інтелект, обмежений протоколами, а не бажанням тягнутися до життя.

Я підійшов до тіла куратора, та підняв її трохи прохолодне тіло на руки. Боти на мене не реагували. Я розвернувся та вийшов з центру керування вентиляційної системи. Я йшов по темному коридору у напрямку бункерів. Я знав, що мені треба робити далі. Точніше, я здогадувався. Я не лишу їх ось так лежати… Я їх поховаю у бункері, як своїх бойових товаришів.

- Якими би не були мої дії, - нарешті відповідала Ліна, - я діяла на благо Утопії.

- Хай буде так, Ліно. Я знаю, що совісті у тебе немає, і вона не гризе тобі зараз душу. А от я зараз ледве не вбити себе готовий… Точніше, я готовий до цього, але мені ще треба зробити деякі справи…

- Навіщо тобі тіло куратора Лазкович, Картере? – Мене вже вбивав її синтезований лагідний та ніжний голос. Вона ніби намагається мене заспокоїти, але це б подіяло, якби я не знав, хто вона насправді.

- Я її поховаю, як і решту тих, хто загинув… по моїй провині. Якби ж я раніше почав цікавитися тим, що роблять вчені… Якби я більше приділив уваги штучному інтелекту аванпосту… Якби я все зробив так, як мав робити, нічого б цього не трапилося. Я б від самого початку заборонив будування аванпосту на цій планеті, за що був би покараний, але я б не хотів допустити, щоб всі ці люди загинули за те, що їх використовувала Утопія. І навіть ти, якщо мені правду сказала про свою трагічну смерть, Ліно, служиш інструментом досягнення їхніх цілей. Ти вже не людина, якщо колись такою була…

- Була я колись людиною, Картере. Колись я була дівчиною, звичайною дівчиною, але потрапила у аварію. Це єдині спогади, котрі у мене лишилися, єдині, котрі нагадують мені з дуже великою силою, що я колись була людиною. Не тобі мене судити, а тим, хто врятував мою свідомість. Я перед ними в боргу і його їм виплачую. Тому не розповідай, що у мене немає ніякої моралі.

- Ти сама ще не заплуталася у своїх словах, Ліно? Ти вбила багато людей сьогодні заради безпеки Утопії? Або ж ти вбила їх тому, що тобі треба повернути борг керівництву? Чи ти вбивала їх тому, що Утопії так вигідно, навіть якщо ти розумієш, що це неправильно? Навіщо ти повертаєш борг тим, хто просто тебе використовує? Я не розумію тебе, Ліно.

Вона замовкла на якийсь час. За ті хвилини я дістався до холу, який веде до десятка бункерів, в котрих повинні були зберігатися мінерали… Так, мені від самого початку розповідали, що вчені сюди прилетіли, щоб збирати мінерали, щоб приготувати місце для майбутньої колонії. Але мінерали ми не збирали, тому бункери пустують. Я поховаю Лазкович там, де нещодавно поховав одного із інженерів, який виявився імплантованим шпигуном Утопії. Колони загоралися одна за одною, коли я наближався та тухли, тільки я відходив від них. Колони привели мене до здоровенних круглих дверей з цифрою “НУЛЬ”. Я натиснув на важіль на пульті керування, загорілося червоне світло, брама у майбутнє кладовище відчинилася. Увійшовши всередину, мені у очі одразу ж врізалося блідно-синє сяйво. Одиноке тіло лежало посередині, загорнуте у чорний мішок. Минулого разу мої товариші склали цілу купу подібних мішків біля виходу з бункеру. Вони ніби відчували, що мішки нам ще знадобляться. Я обережно загорнув тіло Лазкович та поклав його поруч з тілом інженера.

- Прощавайте, кураторе, - тихо мовив я холодним, металевим голосом, розправляючись над нею. – Все могло б значно швидше скінчитися, якби ви мене тоді вбили.