3. Метаморфоза душі і тіла.

Що ми знаємо про своє життя? Чи можемо ми сказати, ким насправді являємося? Ми – це ми. Ми – особи, які характеризуються своїми діями, думками, мріями, душею. Принаймні, ми намагаємося, щоб так все виглядало. Сказати, що ми – люди, стане перебільшенням, адже ми вже досить давно не маємо морального права такими називатися. Мерзотні створіння, котрі знищують все навколо себе, руйнують прекрасне та вічне, – ми. Лише одиниці розуміють глибину та глобальність проблеми. Лише одиниці бачать, що не все обертається навколо матеріального збагачування, лише одиниці прагнуть врятувати світ, на якому існують…

***

Очі розплющилися… Чи що вони у мене роблять? Вмикаються? Я… вдома? Чи що це за місце? Неприємний, але до болі знайомий звук у голові зник, фон стерся. Все починало приймати нормальні форми. Наді мною горіла лампа, закутана у темно-синю рамку. Я підвівся, сидячи обдивився кімнату, у якій прокинувся. Це був коридор. У проході напроти мене мені відкрилася кухня з голограмним котом, що вилизував себе на столі. Справа було ще дві двері: одна прямо по коридору, інша трішки правіше. Цікаво, що у тих двох кімнатах.

Я став на ноги, пройшов у кімнату, котра була прямо. Відчинивши двері, я зрозумів, що це спальня, невеличка спальня. Одномісне ліжко, тумба біля неї, робочий стіл зі стільцем, декілька плакатів на стіні, що над столом, вікно, шафа, екран біля ліжка. Я підійшов до плакатів… Чимось вони мене зацікавили. На них були зображені різноманітні планети, де на першому плані зображена група людей у екзоскелетах з важкою технікою. Вгорі плакатів були написи: “Сонячна система вже давно позаду!”, а знизу: “У.Т.О.П.І.Я.”. Що за “Утопія”? Потім я опустив погляд на стіл. Нічим він не привертав мою увагу. Майже нічим. Посередині лежав великий шматок білого паперу, де маячив напис: “Якщо забув, звернися до Ліни!”. Ліна? Забув? Я точно щось забув, але хто така Ліна? Взявши у руки паперовий шматок, я прийнявся його вивчати, позаду був ще один напис: “ЗАБУВ?! Інформаційно-адміністративний центр!”.

Хтось надає мені допомогу. Якщо я вірно зрозумів: мені треба відшукати інформаційно-адміністративний центр, в якому повинна бути Ліна… Вона людина? Чи вона таке ж саме невідоме створіння як і я? Чомусь мені це ім’я дуже знайоме. Настільки знайоме, що я можу поклястися, як раніше вимовляв його майже кожну хвилину. Ліна дасть мені відповіді, Ліна врятує від забуття. Лишається тільки відшукати інформаційно-адміністративний центр. Якось я вже відшукав підземне сховище душ… Сподіваюсь, написи на стінах мені знову зустрінуться і проведуть туди, куди мені потрібно.

Перед тим, як вийти з… – дому? – я вирішив перевірити, що то за кімната зліва від мене. Ванна кімната. Все обережно складено біля умивальника, дзеркало, душова кабінка, туалет. Плитка на підлозі з чорного металу, стіни сірого кольору, а стеля – біла. Дзеркало… Я підійшов до нього ближче, щоб знову подивитися на те створіння, яке бачив нещодавно. Сподівання, що то був страшний сон, зруйнувалися в одну секунду, як я побачив чорний череп. Я повернув його вліво, погледів на праву сторону; я повернув його вправо – ліва сторона. Ідеальні форми, тонка робота. Але на правій стороні я помітив дірку в верхній області. Я потягнувся туди долонею, сунув палець всередину. Від чого дірка?

Я втомився дивитися на те, у що я перетворився, або чим я був все життя. Мені важко. Я все ще не міг усвідомити, що то моє відображення у дзеркалі. Я завжди вважав себе людиною, але не думав, що у людей такий вигляд, такий мертвецький погляд, котрий стромиться від скляних очей. Або ж я не пам’ятаю подій, котрі трапилися до втрати пам’яті. Тоді мені точно потрібно до Ліни. Якщо вона знає, хто я такий, тоді чому я втрачаю час на роздивляння себе?

Ноги дуже швидко затупотіли по коридору, голограмний кіт навіть не встиг відреагувати на те, як швидко я покинув домівку. У супроводі вмираючих та знов народжених ліхтарів я стрімко йшов поруч з зачиненими дверима, котрі непривітно відмовляли мені у доступі. Я роздивлявся стіни: написів на них поки що не було помітно. Та й чомусь мені здавалося, що я не зможу заблукати. Коридор постійно вів прямо, майже весь час. Одного разу я зупинився на перехресті, але таблички над головою вказали мені потрібний шлях – вліво. Ще метрів сто, і я спинився напроти здоровенних дверей. Вони розійшлись. Всередині куполоподібного, пустого (бо жодної душі тут не було) приміщення було багато консолей, приладдя, комп’ютерів, процесорів, пустих робочих місць. Де ж я тут маю відшукати Ліну?

З біллю розпочали працювати сенсорні лампи, занили від того, що їх змусили прокинутися. Де мені її шукати? Я вже усвідомив, що вона – не людина. Інакше би вже злякалася мене, якби побачила зі свого укриття. Можливо, вона така-сама як і я… Або ж… Щось підказувало мені пройтися через залу до високої платформи посеред неї. Вона чимось була схожа на круглий стіл, але гладка чорна поверхня підказувала мені, що то щось більше за стіл. Темному колодязю не давала вийти за межі сірого кольору металева рамка з безліччю кнопок, сенсорних панелей, голограмних показників. Вони всі реагували на мою присутність, наче на єдиного гостя, котрий їх постійно навідує. Інтуїція, або щось невідоме, підказало мені, що треба підійти до широкого екрану, котрий горів білим, натиснути на якусь кнопку. Яку? Байдуже. Я підійшов до нього, ткнув пальцем всередину, і трапилося щось дивне… Чорна, гладка поверхня розділилася білою сіткою, котра дрижала. В центрі почав вимальовуватися якийсь невідомий, дивний образ. Голограмна жінка. Невисока, крихка, у костюмі, котрий облягав її тіло. Вона дивилася на мене, мовчала. Дивилася, чекаючи на щось. Я знову глянув на екран, там вискочило декілька написів: “Голосовий модуль Ліни заблокований користувачем KT-7-786-O. Розблокування дозволено лише персоналу з доступом третього рівня!”.