2. Холодна призма.

Я відклав у сторону інформаційний девайс. Зазвичай, вночі, після важкого чергового дню на Призмі, я намагаюся хоч кудись записати свої думки… Але завжди мені не вдається довгий час цим займатися. Півгодини, п'ятнадцять хвилин, десять… Все. Після цього я перетворююся у мертве тіло, котре вкривалося з ніг до голови мрійливими снами про більш приємні світи.

Останній раз перевіривши, що тоненький, прозорий пристрій, на якому я робив всі свої записи, впевнено лежить на металевій тумбі поруч з ліжком, я заплющив очі та почав міркувати. Про що? Та про те, що завжди мене турбувало – що я забув на Призмі? Справді, що я тут забув? Наша місія по видобуванню цінних мінералів та підготовці плацдарму для майбутньої колонії розпочалася чотири роки тому… Тоді ж вона і заглухла. Можливо, збої у синоптичних супутниках. Можливо, невірні аналізи атмосфери планети… Я точно не знаю. Я від самого початку був начальником служби охорони та не мав жодного уявлення, чим займаються тут інші. Тільки-но ми заселилися, встановили вишки для добування мінералів, розпочали конструювання посадочних платформ для колонізаційних капсул, як розпочалася страшенна буря, котра триває і досі. Разом зі снігами, страшенними вітрами, невідомо звідкіля виникло ще й сильне магнітне випромінювання. Зв'язок зі внутрішніми світами з нашого аванпосту просто неможливий. Зв'язок з будь-чим просто неможливий. За чотири роки нас не перевірив жодний корабель, не навідалася жодна рятувальна група. Ми застрягли тут назавжди.

Та не це виявилося найстрашнішим. Невдовзі почався саботаж, диверсії. Спочатку хтось виводив із ладу всі генератори біопасти, насоси та фільтри для води. Перший час ми з цими проблемами боролися, але зростав тиск між людьми, вони проявляли злобу один до одного, нервували, билися. Служба охорони ледве встигала всіх боронити.

Рано чи пізно це повинно було трапитися… Пролунав перший постріл, загинула перша людина. Це трапилося три роки тому. Застрелений був один із інженерів-дозувальників, а його вбивцею виявилася його дружина…

Нащо я все це згадую? Мені так хочеться спати… Так хочеться мріяти про кращі світи…

***

І знову холодно. Я вже втомився кожного ранку прокидатися під супровід крижаного дихання планети. Я вже втомився кожного ранку прокидатися наодинці з мертвим мовчанням. Я вже втомився кожного ранку прокидатися і спостерігати через герметичне скло страшенну бурю. Я вже втомився…

І знову холодно. Чого ж я ще можу вимагати від Призми? Напевно, нічого. Я повинен радіти, що вона мене живим лишила, що дала шанс врятуватися. Але як же я врятуюся? Як зробити так, щоб слова про допомогу досягнули інших людей? Планета перешкоджає мені у цьому. Можливо, їй краще, щоб я був з нею, щоб ділив свою самотність з холодом та льодом. Якщо так – підкорюся Призмі.

Я підвівся з ліжка. Через тоненький шар термозахисного комбінезону я відчув холод підлоги. Страшно уявити, що могло трапитися з моїми п’ятками, якби я був голим. Над ліжком висів голограмний термометр. П'ятнадцять градусів тепла. Це не аби який прогрес. Зазвичай тримається на рівні чотирнадцяти-тринадцяти. Можливо, у цьому є шматочок надії. Так… з чого мені розпочати ранок? Скоріш за все, я маю сходити на кухню та попити кави. Я маю збадьоритися, але перед цим потрібно вмитися.

У ванній кімнаті був безлад, як завжди. На підлозі розкидані різноманітні флакончики, балончики. Але чому ж? Чому мені здається, що тут завжди безлад? Від самого дитинства мене виховували так, щоб усюди був порядок. Тоді чому ж тут безлад? Це я його створив? Так, напевно. Більше ж нікого не лишилося на аванпості. Хвилини дві я витратив, щоб привести кімнату в порядок, а вже потім прийнявся вмиватися, чистити зуби, голитися. У дзеркало, що висіло на стіні, я намагався довго не дивитися, щоб не втомлювати себе думками про те, як познущалася наді мною Призма. Познущалася… Планета над нами познущалася. Ніби все це розпочалося вчора, а скінчилося сьогодні вранці.

Після ванних процедур я попрямував на кухню. Мені більш за все подобалося перебувати тут, бо на мене завжди чекає мій улюбленець. Голограмний кіт вибіг невідомо звідки. Він ніби ховався десь за стіною, а потім різко вистрибував, коли я приходив на кухню. Через нестабільність роботи геотермальних генераторів, світло час від часу мерехтіло у аванпості. Разом із цим відбувалися глюки у кота. Це трапилося і зараз, коли я ввімкнув чайник. Голограмна тваринка стрибнула на стіл і в цей час зникла, а потім різко об’явилася на поличці з металевими тарілками. Добре, що він голограмний, хоч прибирати за ним не потрібно.

І поки відбувався цей глюк, закипів чайник. Я дістав собі велику поліметалеву кружку, засипав туди порошкової кави, а потім залив по самий край кип’ятком. Бадьора, трішки гіркувата рідина відправилася разом зі мною до столу посередині кухні. Голограмний кіт плавно зіскочив з полички, перетнув двохметрову відстань та стрибнув на стіл. Чотирьохлапий підібрався ближче до мене. Його металеве мяукання луною прокотилося по чотирьом стінам кухні. Він імітував урчання, вертівся біля моїх долонь, а я в цей час попивав каву.

Так і повинен починатися кожний ранок на аванпості. Так він і починався всі ці чотири роки… Навіть тоді, коли населення складало сорок три чоловіків і жінок. Таке відчуття, ніби нічого не трапилося. Все на своїх місцях. Я на мить злякався, що можу зараз вийти з житлового модуля у коридор та побачу там всю нашу команду. Я навіть вирішив перевірити, чи так воно є. Я міг спокійно зійти з глузду за чотири роки на Призмі…