Розділ18 Поневіряння

 Поневіряння

 Ось уже минуло декілька днів, як Микола, намагаючись заплутати сліди, блукав по лісах. Тепер він бу один. Іще день назад , коли вони  натрапили на невеликий хутір, що боком притулився біля тихого продовгуватого  озера, навкруги якого  стояли  невеличкі дерев’яні хатинки з плетеними присадибними загородами,  обліпленими  хмелем  зі всіх сторін,   Петро  несподівано заявив:

• Знаєш, Микола, мабуть ти далі іди сам... Я уже не можу бігати... Залишусь тут, якщо не пригонять.
• Та ти шо - з  глузду з’їхав? Кому ти тут потрібний і що ти тут будеш робити? Та і небезпечно тут...Подумай, друже.
• Та вже подумав.. Не має сил знову бігати... Нехай буде, що буде. Залишаюсь – а там час покаже.
• Ну, що ж... Документи у тебе є, руки і голова теж.. Тобі вирішувати, а я  залишитись не можу. Да і чи приймуть нас тут?

З передньої хатинки несподівано з’явилася іще молода жінка з відром, приспівуючи якусь пісеньку, а за нею  в довгій сорочці, що тяглася по землі, тримаючись за двері , виглянула маленька дівчинка років зо два. В одній руці вона тримала чашку, а іншою намагалася вхопити матусю за широку спідницю, яка ладно сиділа на крутих стегнах.

• Здоров’ячка Вам! – Петро несміливо  , як здалося Миколі, звернувся до молодиці. – А чи не доста бува води напитись?
• А чого би і ні! -  підозріло оглядаючи прийдешніх  чоловіків,  не злобливе   промовила жінка, і зразу запитала – А хто ж ви будете? Звідки ви взялись тутечки?
• Документи і нас є, - почав Микола, - заблукали ми ... Фронтовики ми..
• Так- так... Бачиться, що не баби,  то може , вас нагодувати?

Це було сказано просто і невимушено – да так, що у чоловіків аж засмоктало під ребром від голоду, який зразу ж таки нагадав про себе. Але , не зважаючи  на те, що вони уже зморились і від втопи і від голоду, Микола невпевнено пробурмотів:

• Дякуємо, але...
• Та що там  оте але, коли видно, що Ви ледве на ногах тримаєтеся! Ну а потім і Ви попрацюєте – дрова мені порубаєте! Вмієте?
• Та, звичайно! З великою радістю, господиня! Ви тільки покажіть  що і як...
• ОТ і добре. Зважайте, що я вас найняла на роботу – весело щебетала жінка. – Скажу зразу – чоловік загинув на війні, живемо з донькою. Зовуть мене Орися, а Вас?
• Микола я, а це мій товариш Петро – тупцюючи на місці рекомендував себе і напарника Микола.

Ось так просто без формальностей, навіть не перевіряючи документи, і прибилися  загнані як звірі, Микола і Петро до оцієї вдовички, яка була рада їм у цьому закинутому хуторі. А вже через декілька днів Микола заявив:

• Ну, то що, будемо прощатися? Не можу я більше затримуватись.. – І добавив. – нехай Вам щастить.
• З Богом, друже! – Петро , якось зніяковіло подивився на товариша і додав, – може,  ще колись побачимось.. 
• Все може бути...На світі всі дороги криві – дивись, якась да і перетнеться, - і додав. - Бувайте! Дякую , Орися, живіть ...

 Він іще довго раз по раз оглядався  і бачив як стояли Петро і Орися , дивлячись йому в слід, але ноги його несли вперед. На плечах він тримав торбинку, в яку було замотано кусок хліба , два огірки, ніж і сірники. Микола впевнено вийшов на окраїну села, оминаючи старенькі похилені садиби, в яких невідомо – чи жили , чи ні люди. Одні тільки собачи в цей ранній час якось сонно перегавкувались і де не де  верескливо і задирливо горланив петух.  На леваді сивим мороком  виднівся  туман, покриваючи невеликі кущі і  траву. Зовсім недалеко, біля  невеликої сосни, що  привітно покачувала своїми гілками,  на прив’язі  мирно випасався гнідий кінь ... Був ранок. Соне ще ледве – ледве показувалось із-за краю небосхилу своїм рожевим боком. Пахло грибами і лісом...

Раптом  з невідкута, як примара,  з’явився  дебелий чолов’яга. В одній році він тримав  вірьовку , а в іншій  велику лозину. На вигляд йому було років п’ятдесят п’ять , але чорна борода і  закуйовджене волосся  робили його вік не визначеним.

• О, ти дивись...! -  і зразу, -  випити немає? Розумієш, труби горять...

Микола зупинився , озирнувся і  неголосно до нього:

• Та, ні... Яка там випивка... Грибник я..
• А..А... – протягнув старий і хитро прищурив свої чорні  як вугілля  зіниці , що якось недобре  вже придивлялися  до незнайомця – А де твій кошик?
• Та я ще не встиг, - що спало на думку випалив Микола, - мене  місця б знати...
• А... А...-  знову протягнув старий і добавив, - я тутечки чув учора в районі, що  шукають тут  дезертирів, чи біглих зеків. Кажуть піймали декого.., але  не всіх. То може ти один із них?

Микола вже не знав як від цього дідугана відкараскаються, що причепився до нього , як реп’ях до штанів.  Він зиркнув на нього і випалила:

• Тобі що, документи показати?
• Ато... Покажи.. – не спускав підозрілого погляду з Миколи  оцей ранній лісовик, прискіпливо і підозріло оглядаючи  незнайомого йому молодого чоловіка , котрий з’явився на цьому хуторі як раз після отої втечи і погоні в районі..
• На. Дивись! – Микола розкрив і подав оцьому лісовику папірець – посвідчення разом із паспортом. -  Читать умієш?
• Ти бач який -  папірці маєш... -  чоловік взяв паспорт , подивився на фото, покрутив посвідчення  і повернув усе Миколі, -  Вибач, синок, час такий... Шукай свої гриби.
• Ну то бувай!

 Не поспішаючи  Микола попрямував і найближчий чагарник, а потім далі через галявину – в молодий сосновий ліс. Він уже знав, що  десь там через декілька кілометрів залізнична станція, а там і потяг на волю... до нормального життя. Він мріяв про смію, про дітей, котрих він так буде любити.

 Так непомітно для себе він проскочив ліс і наткнувся на залізничну колію, яка  виблискувала своїми рейками на  невеликій насипі, що обросла пожовклою травою з обох сторін.