Розділ 17 Петро

Петро

    Потяг  набирав швидкість. Паровоз час від часу подавав довгі і пронизливі гудки, рейки стукали в ритм колесам, а Микола, разом з іншими такими ж як він замореними і виснаженими ув’язненими, мовчки, притуляючись один до одного плечима, сиділи, стояли в цьому  холодному вагоні. Теплушка – вагон , призначений для перевезення коней і корів, а не людей, набитий дощенту,  не зупиняючись все далі і далі віз Миколу з оцими нещасними кудись в невідомість  - далеко від рідного дому , від тої мрії, котрою жив всі роки війни. І ось тепер, коли він на своїй землі, його везуть в цьому  заґратованому  вагоні  все далі  і далі від його мрій… Для чого? Що він зробив незаконного?

Там, в тій лісній хатинці, коли перші ранки   увійшли в селище, коли свої, рідні , радянські солдати,  такі рідні і бажані, увійшли в будинок – Микола був щасливий .

• Хто такі? – вже немолодий капітан пильно подивися на двох  чоловіків, котрі виглядали не то військові, не то якісь партизани, чи може навіть поліцаї, - Документи є?
• Є..Є.. – Микола дістав із заздалегідь  приготовленої схованки десь там,  на нозі, воєнний білет і подав офіцерові.

Той уважно подивися старенький, потертий білет, на якому ледве – ледве можна було розібрати фото, ще зовсім юного солдата. Фамілія , що була написана чорнилом, якось розпливлася, букви з трудом можна було прочитати.

• А твої? – офіцер пильно подивися на підозрілого чоловіка, Петра, що радісно тупцював біля Миколи, - Хто такий?

Зовні Петро був схожий на цивільного бухгалтера, котрий загубив свою бухгалтерію в лісі . Він винувато тупцював на місці і намагався щось сказати, але від хвилювання почав заїкатися:

• Петро.. – почав він, -  Зву..ть  ме…не.  Петро… документи загубив… Точніше їх у мене забрали… Німці…

Раптом в хату ввалився іще один офіцер в синьому кашкеті і автоматом на шиї. Він з гуркотом зачинив вхідні двері, що аж крейда посипалася із стелі.

• Ну… Шо тут таке? -  його чорні пронизливі очі буранцями впилися в Миколу, - Хто такий?

Він взяв документи від капітана , покрутив їх в руках і зразу заховав в своїй  планшетці.

• То кажете воювали?  - пильним поглядом він пронизав Петра і додав, - значить, партизани… Ну… Ну… А у тебе? – звернувся він до Петра, - є документи?

Той мовчки тупцював на місці, намагаючись пояснити про те, як він втратив свої документи.

• Значить…ся,  немає…- процідив він. - Так… так… Підете з нами.

Микола з Петром, розуміючи що це є перевірка і так воно повинно бути не чинили спротиву і мовчки пішли за офіцерами.

Вже пройшло декілька днів , а  Миколу з Петром  все тримали в темному, прохолодному приміщені розбитої школи разом. Раптом двері відкрилися і на порозі появився кремезний клишоногий  солдат з гвинтівкою через плече:

• На вихід… - коротко скомандував він і широко відкрив двері.

Світле від сонця небо переливалося різноколірними барвами, а чисте прохолодне повітря заповнило груди Миколи. В очах потемніло, голова закрутилася, а в животі щось заграло від голоду.

Микола  автоматично закрив очі рукою і , щоб не впасти, притулився до дверей. Їх нагодували кашею, дали великий шматок хліба   кожному і по крижці  кип’ятку. Потім посадили в полуторку – невеликий вантажний автомобіль і повезли кудись…  І тільки через годину машина зупинилася і Микола з Петром побачили  залізничну станцію, на котрій копошилися люди, бігаючи від вагона до вагона.

Миколу і Петра підвели до невеличкого будиночку, в якому сиділо декілька військових кашкетах з синіми кантами.

• Фамілії… - коротко видавив із себе той, хто стояв біля столу, а потім добавив, - так…ясно…окруженці, поліцаї… в тилу… Значить всі воюють , а ви по тилах ховаєтесь…
• Не ховаємось, а воюємо… ми перелетіли лінію фронту… на літаку…
• На літаку? – підняв очі старший із цієї тройки, - ти дивись який хоробрий! На літаку… Ну… ну…
• Нас збили і ми змушені були приземлитись десь тут, недалеко … в лісі.  А потім,  вовки…
• Що? Вовки? - сивочолий старший офіцер піднявся і уважно подивився на хлопців. - Кажеш – вовки? І які ж вони ті вовки?
• Їх було багато… ми відстрілювалися… ледве вирвалися… - почав Микола.
• Так, хватить казок… - процідив старший, - за співпрацю з ворогами в тилу, за дезертирство у відповідності… ви осуджені на п'ятнадцять років таборів, без права переписки…

В очах Миколи все поплило – і кімната, і оці сині канти на кашкетах. Ноги підкосилися , все поплило і він впав, як підрізане дерево просто на підлогу , рядом біля ніг тих, хто його так несправедливо судив.  Він не чув останніх слів, але розумів, що вони значать! Несправедливість комом підійшла до горла:

« Як це могло так статися, - крутилося в голові, - це не правильно! Треба розібратися…. Ми ж свої!»

 Але їх вже ніхто не слухав.  Да і розбиратися не було коли… Всіх осуджених закрили в вагон, паровоз подав довгий гудок, пару раз чмихнув, випустивши клуби диму через трубу, що , як гігант, стояла попереду паровоза. Потім пару раз прокрутив колесами по рейках, намагаючись із всіх  сил відірватися від них – ешелон повільно посунув кудись вперед все швидше  і швидше.

Це все  одночасно промайнуло в голові, в застиглих і злих очах Миколи. Він дивися на хатинки, на дороги, на дерева, що проминали повз його, відносячи всі його мрії, всі бажання на смітник небуття.  Все, про що він мріяв, все, за що він боровся – одночасно щезло… Виникла лють і нестримне бажання вирватися із цього огидного стану зрадника і дезертира.

Подумати тільки – п'ятнадцять років ! За що? – За те, що він , проливаючи, кров бив фашистів…за , що він  намагався  із всіх сил прорватись до своїх…

« То за що?  - крутилося в голові, - це ж несправедливо! Не може так бути..!»

Поїзд , повільно стишуючи швидкість, зупинився біля маленької станції, що  одним боком притулилася до схилу, а  з іншого на невеличкому пероні приймала пасажирів. З вагонів повискакували охоронці і відкрили двері:

• Живі?  …Суки німецькі… - маленький миршавий солдатик скоса подивися на   ув’язнених  і  кину в вагон пару буханців хліба, -  жеріть, паскуди…