Розділ 16 Визволення

   Визволення

Мотори літака по обидва боки фюзеляжу натужно працювали. Внизу  маленькими цяточками виднілися люди. З літака земля була поділена на  правильні  прямокутники, що тулилися один до одного засніженими  своїми краями.

Раптом , десь знизу, промайнув сполох. Потім – іще один, другий, третій… Біля літака то справа , то зліва  невеликими  білими  хмарками  було видно відлуння тих сполохів – вибухи, що все ближче і ближче підбиралися до літака. 

Микола, що напружено, як і  інші вдивлявся в ілюмінатор,  зрозумів – вони над лінією фронту іІ збити їх можуть як раз свої… Холодний піт виступив на чолі – невже оце коли вони майже дома  їх просто можуть збити!

« О, Господи, допоможи! Спаси! – промайнуло в голові Миколи. Його руки судорожно стискали поручні лави , де група партизанів на німецькому літаку щосили намагалась перелетіти лінію фронту – до своїх… додому…

Напруження досягло свого апогею  -  коли  в цей час  літак струсонуло і він якось незвично нахилився… В цей час всі помітили на лівому  крилі   пробоїну, з якої просто в повітря витікало паливо… Льотчик  щосили намагався втримати літак, але він поволі  зменшував висоту. Десь там, внизу, вже чітко виднілися верхівки дерев  великого лісного масиву.

Де вони були… Чи встигли перелетіти лінію фронту  - Микола не  знав.  Всі заціпеніли не в змозі  що не будь  змінити.  Все ближче і ближче наближався ліс, що суцільною стіною своїх зелених голок виднівся   під ними.

Раптом десь спереду показалась невеличка галявина. Літак , зрізуючи верхів’я  дерев,  втратив швидкість і юзом , змітаючи все, що було під ним,  пропахав  тверду, замерзлу землю, що , як одіялом, була покрита товстим прошарком снігу. Як раз оцей сніг і врятував і літак і тих , хто в ньому були.

Перевертаючись один на одного пасажири літака збилися десь там, попереду , біля кабіни пілота … Раптова тиша, що виникла після оцього страшного кошмару падіння була вкрай незвична. Мотори заглохли ; позаду прямою лінією чорніла  розрита земля;  з обидних  боків валялися зрізані верхівки дерев; крила літака були з обох боків пошматовані на куски;  ніс літака зарився в білих пухкий сніг по самі вікна.

Пілот – німець, розкинувши руки, безсило схилився на штурвал літака, а з його голови стікала темно - червона цівка крові.  Кругом стояла мертва тиша – ніхто не ворушився, ніхто не подавав ніяких ознак життя.

Микола  зачепився своїми ременями за крюк, що тирчав із стінки літака і безсило теліпався в повітрі. Він  поволі відкрив очі, обвів поглядом навкруги і , намагаючись, повернутись,  з гуркотом впав вниз , просто на ящик, що боляче врізався йому в живіт.

«Оце ще біда , - подумав Микола, - не розбився при падінні так тут, на землі, …   голову зверну». Він боляче вдарився ногою, зойкнув і нарешті зрозумів, що тепер  потрібно якнайшвидше вибиратися із літака.

• Макар! Петре! Ви живі? – Микола повзав між тілами, намагаючись знайте хоч які не будь  ознаки життя товаришів.  - Хлопці….
• О.. О… - почувся тихій стогін

Микола  побачив  десь  там, в кутку,  привалене різним непотребом тіло Петра.

• Петре! Друже! – Микола щосили розтягував  завали, - зараз…зараз… потерпи…

Нарешті він добрався до Петра, котрий тихо стогнав, ледве – ледве  подаючи ознаки життя. З великим  трудом Микола, впираючись із всіх сил, витягнув із літака пораненого Петра, котрий тільки ворушив губами і стогнав.

• Петре! Петре! – шарпав його Микола за плечі, плескав по обличчю. - Подивись сюди, друже!

Микола  знесилено впав  на коліна  просто в сніг і обвів поглядом навкруги:  темне , сіре небо чорніло десь там, зверху, а темний , покритий великим шаром снігу, ліс обступив його з усіх боків. Рядом, розпластавшись на снігу, лежав Петро, а  зовсім рядом за декілька кроків від нього, закляк  літак з чорною німецькою свастикою на крилах.

« Ну що тепер? – питав у себе Микола, - Куди іти? Скоро ніч..»

Нога боліла, розірваний лівий рукав шматтям теліпався на руці Миколи.

Мороз посилювався і Микола вирішив розвести багаття. Він зібрав , ледве – ледве пересуваючись по пухкому снігу,  сухого хмизу, зібрав розкидані дерев’яні  ящики, що валялися навкруги літака, склав їх в велику кучу і… Тільки тепер він зрозумів, що сірників в нього немає…!

«Ну і що тепер? – питав він у себе, - може у когось все – таки є?»

Поволі  темніло. Микола витягнув із літака понівечені тіла побратимів, викопав саперною лопаткою, що він знайшов її в літаку, невелику яму.  Тіла він склав рядом, один до одного, і  з  поріччю засипав їх землею. Потім  зрізав стовбур ялинки, що  росла зовсім рядом , і   зробив хрест, зв’язавши  його   синім дротом, що теліпався в кабіні пілота.  Німецького пілота він  поховав окремо, метрів за п’ять від могили товаришів.

Петро нарешті розкрив очі і тихо спитав:

• Миколо, де ми?
• Лежи… Лежи… - той  вивертав кармани  шинельок і бушлатів, що були передбачливо зібрані з убитих. – У когось все таки мали бути сірники… Ось! Є!

Нарешті він знайшов те, що шукав – коробку сірників і бушлаті пілота.

• Живемо! Друже! – Микола розпалив багаття.

Зразу стало видно і теплі промені   впали на замерзлі тіла Миколи і Петро , котрий , накинувши на себе зібране лахміття, намагався якось там зігрітися. Поступово полум’я , пожираючи своїми язиками  накидане гілля і дерев’яні  обломки,  повертали життя   вцілілим пасажирам цього розбитого літака.  Зігрівшись, Микола  зрозумів, що треба якось влаштуватись на ніч – потрібно перечекати і не замерзнути… а завтра… Там видно буде…

Петро поступову приходив до тями – його рука , перев’язана до обломка ящика, вгамувалась і вже не так боліла.  Він сидів на одному із ящиків і , намагаючись підтримати багаття, час від часу кидав в нього шматки  поломаних ящиків. Зібрані запаси, що були в розбитому літаку  - декілька автоматів з магазинами, німецькі шинелі, фляги і рюкзаки лежали рядом біля Миколи, котрий ось тільки тепер задрімав, згорнувшись, як мала дитина, калачиком на одному із   ящиків. Змінюючись,  Микола і мавр по черзі   до ранку підтримували полум’я . І тільки тоді, коли перші промені  сонця виглянули поміж верхівок дерев , зібравшись Микола  і Петро, загасили багаття.  Вони передяглися в цивільний одяг, взяли, набиті до верху рюкзаки , і , тримаючи на готові автомати, потихеньку попрямували на схід, де час від часу  десь зовсім поруч чулася канонада.