Розділ14 Партизани

Партизани

Поліцейський відділ села Глушки розмістився в приміщенні , де раніше була школа.  Тридцять два поліцаї в новеньких шинельках  з німецькими автоматами на плечі вишикувались перед  управою. Микола , підперезаний ременями, з великим парабелумом на поясі похмуро дивився на своїх підлеглих Кожного із них він сам особисто  перевіряв і відбирав і тому кожному із них довіряв як самому собі.

• Здорово , хлопці! – Микола підняв руку вверх, - Хайль!

Юрба поліцейських не дружно пробурмотіла у відповідь. Німецький гаутман, що стояв осторонь,  з усмішкою спостерігав за Миколою, який з під лоба дивися за своїми «воїнами», а потім тицьнув пальцем в молодого хлопця, що стояв  крайнім і наказав:

• До мене! – і продовжив, - слухайте, бовдури, - дисципліна наперед всього … Відданість рейху…  Відданість …мені особисто …

Микола підійшов до хлопця і наказав :

• Ти будеш моїм замісником. Кожного дня – спецпідготовка. Хто не буде справляться – відправлю в концтабір! Зрозуміло?

Перекладач гаутмана   старанно переводив на вухо все, що сказав Микола. Крива посмішка зійшла з вуст офіцера , він підійшов до Миколи і сказав:

• Ко..ро..шо..

Розглядини поліцаїв проводились декілька годин. Нарешті  німець втомився і наказав:

• Нах хаус! Цюрюк! – швидко піднявся і пішов до свого чорного автомобіля, котрий уже був заведений і був готовий в любий момент від’їхати.   Вантажний автомобіль з солдатами вже чекав.

Машини повільно від’їхали. Микола все ще насуплений спостерігав за ними, а потім наказав:

• Антон, Макар і Петро – до мене…! – і швидко  зайшов в приміщення.

Решта партизан розбрелись по подвір’ю. Засвітились вогники і потягло міцним самосадом.

• Так , хлопці… - почав Микола, - весь загін ділимо на три відділення. В кожному відділенню ви – командири. Хлопців відбирайте собі самі, але і відповідати за кожного будете, як за себе. По-друге: Кожен день спецпідготовка з самооборони по програмі спецназу – це твоя турбота, Макаре! Зрозумів? По-третє : Кожен день стрільби – це ти, Петре! Зрозумів?  Ну. Все..  До роботи!
• А про мене забули? – Антон якось винувато дивився на командира.
• Ні! Антоне! З тобою окрема розмова…, - Микола присів за стіл. – Значить  так…

Вони довго – години три обговорювали питання внутрішньої безпеки – контррозвідки.

• Дивись,  Антоне в обидва боки… Да що там… – на чотири сторони! Щоб ні одна сволота  не допатрала хто ми такі…!  Зрозумів По кожному окремо спецпідготовка . А крім того – ти мій комісар… Тобі і карти в руки!

 Пройшов місяць. Кожен день загін поліцаїв муштрувався на галявині і стрільбі, а по потім до пізнього вечора окремими  групами  відпрацьовували прийому самооборони. І все це було під самим носом німців… Село справно виконувало всі  завдання  бургомістра по продтоварах, а в лісах не було навіть згадки про партизан. Поступово відроджувалось колективне сільгосгосподарство.  І тільки тридцять сімей, діти яких були в поліції знали істину.  Так минув іще місць. Закінчувалося літо першого року війни.

 Радянські війська відступили далеко га схід і Микола із своїм новоспеченим замаскованим партизанським загоном залишився сам далеко в тилу ворога. Не втішні вісті із фронту, котрі лунали із німецького приймача, не радували Миколу, але він вірив, що настане час і все зміниться…

 І скоро настав і їх час. Тернопільщина, де в лісах загубилось село Глушки ще не могло оговтатись від німецької окупації. Час від часу німці проводили облави для показового примусового виконання розпоряджень бургомістра. Для цього використовували і поліцаїв з найближчих сіл.

Микола із своїм вишикуваним загоном на підводах прямував до Соснівки – районного містечка на Тернопільщині. Запряжені ситі коні легко везли ношу – підводи на яких із зброєю розмістилися  по шість вояків, одітих в ще новенькі сірі і шинельки з  чорними нарукавниками і ворітниками. У кожного на ногах були короткі німецькі чоботи, а на поясах висіли великі німецькі штик – ножі   запасні магазини для автоматів. На головах  були  натягнуті такі ж сірі капелюхи з німецькою свастикою. Кожного із цих вояк Микола особисто перевіряв як в спортивній підготовці, так і в стрільбі.  Кожний із них міг бути гордістю любого спец загону розвідників.  Кожен із них вартував десяти не підготовлених солдатів. Це були універсали, котрі могли робити все – мінувати, стріляти, говорити по німецькі. І всі вони - прекрасні   молоді спортсмени! Кожному  не більше  двадцяти п’яти років. Тільки Микола був старший за них років на три – чотири…

Хто б міг подумати, що це їде загін партизан! І не просто партизан , а спец загін  добре підготовлених і озброєних  вояків.

Останнім часом де не де в області почали  чомусь загорятись амбри з зерном , що готовились до відправлення в Німеччину.  Іноді  пропадали німецькі  тилові чиновники – офіцери, що необачно виїздили за межі міста. Іноді , чомусь,  виходили із ладу локомотиви в депо. Гестапо і поліцаї району збилися з ніг, але напасти на слід підпільників не могли.

Але ще більше неприємностей для німецьких тиловиків  відбувалося в сусідньому районі : ешелони з німецькими солдатами, що направлялися для фронту, кожного тижня летіли під укіс.  Автоколони  не могли проїхати вільно ні по одній із доріг, що вели до великої вузлової станції   Вуглівка. На всіх перегонах німцями були виставлені посилені пости, масові облави суттєвих результатів не принесли. Але партизанів ніде не могли виявити.