Розділ 12 Перший бій

  Одна за одною,  важко       долаючи  підйоми, то зупиняючись то знову надривно натужуючись,   переповнені  пораненими   вантажівки повзли  по вулицях Львова.  Маленькі і вузькі вулички не давали можливості  розминутись двом колонам  автомобілів, що намагалися  врешті – решт роз’їхалися.  

Натовпи  людей  з оклунками і просто без нічого  напирали ззаду, намагаючись вирватись із цього пекла. Раптом  надривисте завивання з гори , що щосекунди посилювалося  переросло   в суцільний гул двигунів літаків, що , як ті стерв’ятники,  з розпластаними  крилами  і  хрестами  на них . Один за одним вони   стрімко наближалися  і наближалися.  Почалась паніка.  Люди, як мурашки, почали розповзатися у всі щілини  цієї проклятої  вулиці. Автомобілі   важко зупинилися і з них почали просто випадати поранені , перев’язані бинтами, бійці. Хтось намагався відчайдушно стріляти із своїх гвинтівок   в ці кляті  літаки, що невідомо  звідки  появилися.  Зчинилася неймовірна метушня.

• У..у..., Бах!!
• Та…та… та…!! - почувся  розмірений   стукіт  станкового кулемета десь зовсім рядом,  на одному із автомобілів , що зупинилися посеред вулиці, - та.. та…та…
• Давай, Микола, давай їх… Мать їх в ковіньку!

Молодий солдат  невеличкого зросту з розстебнутою кобурою, що звисала  на вузькому ремінцю, що підперезував ще зовсім юну його талію,  стояв посеред  кузова одного із автомобілів, обхопивши обома руками  гашетки спареного кулемета.  Вогонь зразу із чотирьох кулеметів смертоносною полосою врізався в стрій літаків, що наближався.

• Давай, Колька, довби їх! – волав  поранений в руку уже немолодий  солдат, що  намагався  підтримати   стрічку патронів, котра  ввесь час намагалася вирватися із його рук.
• Давай, давай... лупи!

З літаків вдарили   кулеметні черги. Почувся зойк поранених . Десь зовсім поруч, розірвалася перша бомба. Хвилею вибуху перевернула крайню полуторку  - поранені бійці хто як міг намагалися вилізти з цього пекла.

А спарений кулемет Миколи не вгавав – аж підстрибував від люті. Зустрічні кулі з літаків врізали то справа . то зліва від  Миколи.

• Ось  вам, мерзото,  отримуй – цідив той крізь зуби, не зважаючи на зливу кулеметних черг із літаків, - поприлітали тут… а…а….

Він несамовито кричав і  , не відриваючись  від гашеток, стояв посеред кузова полуторки , поливаючи ливнем куль оці  химери, що несли смерть. Раптом  один із літаків клюнув носом, задимів і, тягнучі за собою хмару диму, врізався десь зовсім  поруч  в бруківку дороги. Інші  літаки , набираючи висоту, знову заходили в атаку.

• Що? Ще хочете? Ну давай, давай!… - кричав, себе не чуючи, кулеметник , - зараз ми тебе привітаємо… Виродки.
• Тра...та…та…- кулемети зригнули  нову порцію вогню. Трасуючі кулі  одна за одною  полетіли назустріч літакам.

Знову оди н із них  задумів, перевернувся і  гепнувся десь за кварталом. Решта – зробили  коло і полетіли геть.

• Ну, що? Отримали? – кулеметник  важко схилився  на коліна; руки від напруження тремтіли,  обличчя розпашіле,  з під пілотки  вигляду вав коротко стрижений чубчик, - ну все… тепер можна передохнуть…

По всій вулиці  лежали вбиті і поранені.  Санітарки і просто жителі міста із всіх сил намагалися  допомогти постраждалим.  Поступово все вщухало – де не де чулися стони і  прокльони.. 

То був перший бій для Миколи. І на  щастя – ні одної подряпинки, ні одна із куль не  влучила в  його.

«Слава тобі, Господи ! – подумки проговорив до себе Микола, - спаси і помилуй… Господи».  Запізніла молитва  охопила  душу молодого бійця.

«Спати, спати… - смертельна втома і перенапруження  охопили  все тіло і душу молодого солдата, -- спати…»