Розділ 19 Родина

 Згодом  з’явився  первісток – здоровий рожевощокий карапуз, який чомусь  все рюмсав і рюмсав. Здавалось, що він  намагається  піднятись  і піти на вулицю, до хлопчаків, але... то тільки здавалось. Назвали його Ігорем.

 Шурочка , як було заведено, працювала по домівці, готовлячи борщі  для чоловіка,  поралась по господарству, доглядаючи курей і гусей, які весь час хотіли їсти,  полола грядки на городі...   

  Загалом  - роботи вистачало – не вистачало тільки часу. А він, отой час, летів як одна хвилина, але  ніхто на те не звертав уваги . То була буремна молодість , а вона, як відомо час не рахує.

  Малий поступово спинався на ноги, а потім одного дня  Шурочка аж сплеснула руками – її синочок  самостійно встав і пішов ... пішов спочатку до столу, а потім розвернувся, посміхнувся матері і невпевнено похитуючись попрямував до неї , піднявши руки .

   О! Яке то щастя! А потім... коли він сказав :  «дай  мені»,  ось тоді всі зрозуміли, що  тепер їх син починає дорослішати, розвиватись  і колись  буде  їх помічником. Їх надією і опорою.  Ну а Микола гордовити повторював:

• Це наш  спадкоємець, наша радість ... – і добавляв, - буде добрим сином – я в це вірю..
• Ну, а як же, Миколо, обов’язково буде – погоджувалась дружина
• Наш рід, нашу фамілію  буде продовжено... так я думаю.
• Та аби здоровий був... тоді все буде добре

   Микола  час від часу, наминаючи борщ, що його зварила дружина,  зиркав на сина, який вовтузився на підлозі, намагаючись  зібрати пірамідку із бубликів, котрі приніс додому із роботи батько.

• Бач, може будівельником буде.
• Та, ні – заперечила Шурочка, -  він  хоче бути начальником..
• Да, ну! – здивувався чоловік. – І що , це він тобі про це сказав?
• Миколо, ну то подивись на нього – вилитий начальник.  А хіба погано, якщо б він був яким начальником ...?

   Микола перестав їсти , відложив ложку , підняв накінець голову і здивовано подивися на дружину:

• Ти, шо ...? Ну навіщо нам начальник. Ні , він буде інженером! Оце так професія! А не якийсь там начальник...
• То,  на інженера потрібно вчитись, Миколо..
• Нічого, вивчимо.. – буркнув той, встаючи із-за столу. – А поки що ти дивись, щоб був порядок..

   А вже  на осінь , десь на початку зими, у малого з’явилися перші зубки.. Він весь час тягнув у рот  все , що попадалось під руки – то бублик, то іграшку, то просто палець..

  Якось так не помітно промайнуло декілька років. Ігор вже заправне бігав на вулицю до хлопчаків, які  цілою ватагою збиралися на вулиці, буцав  шкіряний латаний перелатаний м’яч і не  почув , коли   вечір як мара  насувався на вулицю, на  селище, на будинок. І тільки тоді хлопчаки розбігались по домівках – втомлені, але щасливі – до батька , до матері.

   Якось несподівана, як здавалось малому, одного разу мати , погладжуючи його кучеряве волосся, спитала:

• А ти хотів би мати  сестричку?
• Що? – не зрозумів малий. – А навіщо?
• Ну, як ... разом гулятимете, а ти будеш її захищати – якось невпевнено  скоромовкою проговорила Шура, яка  ось уже скоро як вісім місяців носила під серцем  дитину. – Ну то як  - будеш захищати?
• Не потрібна мені  ця сестричка – вона буде кричати.. – заперечив малий
• Та ні, не буде.. Ось побачиш..
• Ну тоді, нічого...А де ти її візьмеш – в магазині?
• Так, так.. в магазині.. – посміхалася мати, - ось підемо через місяць в магазин і купимо...
• Мамо, мам... давай купимо зразу дві, - Ігор  серйозно, як чоловік,  намагався  виторгувати  у мами більше сестричок – зразу дві!
• Та ні... Хватить одної, - ласкаво погладивши по голові сина, промовила Шурочка.

   Настала зима. Хуртовина  мела сніговими заметами уже на початку грудня , розкидаючи сніговий покров по вулиці, по хатах, по городах. Ясени , похитуючись  під вітром,  рипіли своїми гілками, як то кажучи:  « Ох, холодна буде зима!».

   В той грудневий післявоєнний місяць , незадовго до нового року , і з’явилася бажана  донечка.  На коні, в санях , закутану в кожусі, привіз Микола свою Шурочку додому з маленьким клуночком в руках. 

    Малий Ігор нетерпляче виглядав в вікно, переходячи то він одного до другого, то надівав своє пальто і виходив на вулицю, намагаючись  першим зустріти оту нову сестричку.  В його уяві  вона переставлялась  симпатичною дівчинкою, з кою уже завтра можна буде грати на печі, або , навіть піти на вулицю. Він  нетерпляче час від часу підбігав до діда і питав:

• Діду, а діду,  ну коли вже привезуть сестричку?
• Почекай, привезуть...  -  хитро посміхався дід Іван в свої пишні козацькі вуса.
• Діду, скажи, щоб скоріше везли..
• Добре, а ти он іди пограй  із своїми  іграшками.

   Раптом несподівано відкрилися двері і на порозі  з’явилася засніжена мати, а потім за нею і батько.

• Ну то, що – приймайте поповнення!