Довгі гудки потяга, що повільно набирав швидкість , неприємно різонули в вухах. Звідусіль , з двох сторін по обочинах, за потягом бігли люди. Вони то падали, то підіймались на ноги і знову бігли... бігли... Не пероні залізничної станції Яготин звідусіль було чути стони і плач . З двох сторін , по обидва боки будівлі до самої колії тісними шеренгами стояло німці з автоматами в руках. Їхні холодні бездушні погляди якось ненароком торкалися отих нещасних людей, що плакали - стареньких батьків, дідусів і бабусь .
А в цей час , напаковані людьми теплушки , поступово віддалялись від перону, він батьків, від рідного краю. Що чекало їх там, в далекій Німеччині? Яка їхня доля буде там, куди вини навіть у вісні не мріяли бути. Ця невідомість давила, гнобила і , як не дивно, породжувала цікавість.
Так , так – саме цікавість... тому, що багато хто серед оцих «остарбайтерів» , а простіше – рабів із сходу, добровільно вирішили випробувати доля в заможній і сильній Німеччині. Ось уже декілька місяців на всіх стовпах і будинках висіли великі плакати з призивами до молоді їхати працювати в Великий Рейх. Що їх там чекаю порядок, цікава робота, цивілізація і заробіток. І така агітація подіяла – найшлись молоді хлопці і дівчата, які забули про звірства фашистів, про наступ, про кров - про війну... Знайшлись же ось такі дурненькі голови, яким все рівне де було жити, аби годували і одягали. Вони хотіли жити красиво і без війни, хотіли своїми очима побачити цивілізовану Європу і зокрема – Німеччину, не зважаючи на те, що ворог загарбав їхню Батьківщину, їх землю, їх будинки – да і їх самих.
Це були раби нового покоління для яких кусок хліба із столону господаря , або недоїдок був за щастя жити... мирно не важливо з ким . Великий хаос роївся в головах громадян Радянського Союзу , яка як бджолина сім’я в вулику, намагалась знайти вихід заради свого спасіння . Багато хто з них не сприймав свою нову владу опісля царя. Ще небагато пройшло часу, ще не всі забули звірства тих, хто був ніким і став всім і навпаки. Кров лилась ріками в громадянську війну . Були винищені найкращі душі, найкращі господарі, знамениті вчені , артисти і лікарі, які не сприйняли радянський режим. Все це іще пам’ятали їх діти і онуки, які повірили в «визволення» , повірили в вищу арійську расу , а деякі – навіть в омрійливий момент створення незалежної держави. Але ні...- це не входило в плани Гітлера. Його цікавила земля, територія і незначна кількість покірних безсловесних неосвічених рабів, які б обслуговували нових господарів світу – арійську націю.
Всього цього Шурочка, яка тихенько притулилась до холодного дерев’яного брусу вагона десь там в кінці теплушки, не знала. Да і де там було їй щось знати, коли життя було інше, турботи були інші - сама вона залишилась сиротою. Батько загинав на фронтах громадянської війни, а мати... мати померла від тифу...
Зосталася сама сирітка із обездоленими сестрами в цьому страшному світі. Не мріяла вона про Німеччину і не бажала туди їхати, але ... доля розпорядилась по іншому. Тоді, коли вона чудом вирвалася із лап поліцаїв, коли її , як могли , рятували чужі люди – знайшовся один, який за пайку хліба доніс на неї в Згуровці. Прийшли несподівано, схопили, як непокірну курку, кинули на підводу і повезли бідну дитину в район, на станцію... В чім була – в тим і повезли – на голові була шерстяна хустина в зелену полосу з розірваними кінцями, одіта була в чорний великий не по-розміру бушлат, що звисав із плечей так, що не видно було рук, легеньке в клітинку сіре платтє, колись перешите із маминого плаття, а на ногах – не по розміру великі важкі черевики із скошеними п’ятами і зв’язаними шнурками.
На вулиці, за вагоном уже була осінь... Де не де на деревах жовті і оранжеві листочки тихенько висіли на гілочках спохмурнілих дерев, деякі – не втримавшись, падали і падали від різким вітром, що дув із Заходу на землю, в невідомість...
Шура мовчки дивилася через щілину вагону на дерева, на листочки , на рідну землю, що віддалялась і віддалялась від неї. І вона, як отеє жовте листя, їде все далі і далі в невідомість – далеку Німеччину... Що її там чекає? Що чекає усіх тих, хто похмуро стояв, чи на припічки сидів в цьому вагоні? – Ніхто про те не знав. Але в душі вони вірили, що саме він повернеться додому обов’язково. І ніхто – ні війна, ні обставини цього не змінять.
Колеса в так вибивали свій ритм:
Раптом – над головами почулося завивання, що наближалося все ближче і ближче. Здавалось, що ось- ось осе дике завивання розірве барабанні перетинки, і раптом... десь поряд пролунав вибух, потім – другий, третій, четвертий... Несподівано потяг похитнуло, почулося різке гальмування коліс їдкий запах горілих гальмівних накладок. Вагон якось боком нахилився і почав повільно перевертатись. Всередині все перемішалось – і люди, і їх пожитки, і все, що лежала і висіло. Ті , хто був позаду вагона , як м’ячикі полетіли вперед на голову передніх нещасних ... Зчинився неймовірний галас, чувся стогін, крики про допомогу і прокляття.
А літаки, а саме вони зробили атаку на оцей потяг, не розбираючись хто в цих вагонах , як дощем поливали бідолах із кулеметів .
Накінець все стихло. Запанувала неймовірна тиша. Люди лежали один на одному – хто як упав.. , а ті, хто ще міг , поступово намагалися дотягнутись до дверей, які відкрилися від удару, утворюючі достатній вихід для людей.