Розділ 1 Шурочка

  Широкий шлях , звиваючись між рядами зелених ясенів, як величезна змія розтинала невелике українське село на околиці Київщини. По обидва боки дороги рядочками стояли біленькі хатинки , що де-не-де прикривались маленькими плетеними тинами. Вкриті солом’яними дахами оці будиночки були схожі здалеку на чепурні іграшки, із яких час від часу виходили люди, а з димарів невеличкими струмочками виривався сизий димок. Ранок . Сонце ледве- ледве проривалось своїми першими променями через проліски горизонту, торкаючись димарів біленьких чепурненьких хатинок .        Десь там за селом , в зелених дібровах ярів, мирно спали звірі і птахи. Але час від часу в якось закутку хащів кричав пугач , а йому відповідав задерикуватий петушиний крик на околиці села

        - Ку-ка- рі- ку !!!

    - Та чого ти розкричався? Ану, кіш в курятник! - симпатичне чорняве дівча вийшла на ганок, подивилась на блискуче сонце, вмилася першими променями і взяла оцинковане відро, що перевернуто висіло на притині.

     Дівчину звали Шура. Ось уже скоро буде їй вісімнадцять років. Живе, симпатичне обличчя , розкотисті брови, каштанові кудряшки на маленький чепурній голові світились чистотою і свіжістю молодості і здоров’я. На плечі вона накинула кольоровий сітьовий платок, а розкішна широка спідниця ладно підкреслювала витончену статуру молодого тіла, яке потребувало ласки, турботи і любові. Десь там , в кутку двору, в своїй собачій будці, мирно спав Барсик , не звертаючи уваги на господиню цього двору, яка вже бігла з відром до криниці , весело розмахуючи ним в повітрі. Роса омивала її босі молоді ноги, падаючи на землю з зелених листочків трави і бур’янів, що щільно обступили вузьку протоптану доріжку до криниці, що , як той журавель, стояла на роздоріжжі з високо піднятою шиєю .

     Знову прокукурікав півень уже на іншому краю села, потім другий, третій. І ось уже все село потонуло в петушиному хорі да так, що навіть Барсик підняв свою заспану морду і повільно виповз із будки.

      - Га – Гав!! – ліниво заявив про себе господар цього подвір’я , як би говорячи всім: « Я уже проснувся..» В сусідній хаті засвітили лампу і тьмяне світло пробилось через невелике віконце, що якраз виходило на вулицю.

    Світало. Село прокидалося. Заспані іще його жителі поволі пробуджувались. Починалося нове життя, новий день. Нічого не сповіщало про неприємності. Як завжди, повільний сільський ритм життя починався рано вранці , з перших півнів і закінчувався пізно , коли вже стемніло і натруджені руки і ноги потребували відпочинку. Прекрасне українське село в тиху літню погоду.

   Був червень 1941 року. Село Червоне стояло на битому шляху між Яготином і Березанню , що в декількох десятках кілометрів від Києва. Несподівано кришталеву тишу розірвав далекий гуркіт, який наближався все ближче і ближче доки над самими головами всі не побачили стаї чорних залізних птахів з великими біли хрестами на крилах, які несамовито ричала і , як скажені, залишали позаду себе довгі смуги чорного диму. Літаки летіли низько, не ховаючись ледве не зачіпаючи яворів і дахів хат. Тяжкий натужний рев моторів розірвав ще перед цим благодатний спокій , хіба-що час від часу порушений петушиним криком. Літаки один за одним летіли кудись вперед в сторону Києва і уже через деякий час їхні чорні обриси зовсім перетворились в малесенькі цятки. Але, при цьому, ще чувся віддалений глухій гуркіт чогось до цього часу невідомого і небезпечного.

  Шурочка із своїм відром, повним води, так і застила , не відриваючи погляду голову від отих скажених цяток, що , як оті хробаки, повзли і повзли по небу кудись.. Люди заметушились, повибігали сонні із своїх хатин, налякані оцим скаженим гуркотом чорнокрилих птахів, які несли білі великі хрести і ...смерть..

   - Що це таке? Для чого? Звідки прилетіли? Чиї вони? – ці питання лунали повсюди. Люди були стривожені невідомістю і небезпекою, що нависла над їхніми головами. А вже через деякий час почувся страшний гуркіт і заграва на багато кілометрів від Києва. То була перший страшний ранок ВІЙНИ.

   Скинувши свої смертоносні бомби, німецькі літаки знову повертали тим же шляхом , залишаючи розпач, кров і горе жителям Києва. Всі розуміли, що це тільки початок великої трагедії і нещастя для всього люду. Німецьки полчища в цей тихий і теплий літній ранок своїми брьованими корпусами , підминаючи спіле жито і пшеницю , рвалось на Київ.

   Всі очікували , що таке може бити, але , коли війна прийшла на подвір’я то зрозуміли – все набагато страшніше. По дорогах потяглися колони солдат, машин і біженці... колони людей : старих, малих, жінок з оклунками, на підводах, на велосипедах з колясками, з малими дітьми довгими колонами потяглися на Схід – подалі від отих чорних пантер і завиваючих літаків з хрестами , які як ті коршуни час від часу несподівано налітають , посилаючи смерть на голови оцих нещасних людей.

   Війна... Вона застала людей несподівано – хоча багато хто на неї чекав, ненавидячи радянську владу. Чекав на «визволителів» , що несли жах і смерть. Арійці , вважаючи себе над людьми, зверхньо відносились до слов’ян, яких їм фюрер пообіцяв віддати в рабство. А для того, щоб виконати оцю обіцянку уже через декілька місяців після початку війни по всій Україні почали формувати ешелони рабів на Захід, в Німеччину..

   Якось непомітно наступила осінь. Німецькі війська , як лещатами оточували групування радянських військ під Києвом і , в кінці- кінців, Київ не витримав – здався... Але, перед відступом були зірвані мости, Троїцька церква біля Лаври, був підпалений і зірваний Хрещатик. Неймовірна туга і відчай оволоділи душами тих, хто залишився живим. І все ж таки хоча і поневолений, але не знищений народ жив – точніше виживав без їжі, без тепла, без світла... Але була надія, віра в перемоги на оцим арійським супостатом. Для них це було важливо . Жити мирно під кованим чоботом арійського солдата бажали не всі. Нещасні громадяни бажали тільки перемоги на супостатом. Їм було не все рівно під якою владою жити - бо тільки рабу все рівно с ким і як жити – важливо , що кинули йому обгризок, або кусок хліба.